|
Написано до 88-ої річниці,надруковано
до 90-ої річниці з Дня народження Хатіко
Скажи, читачу, любиш ти собак,
Як символ вірності якоїсь неземної?
Якщо ти на питання скажеш : так, -
Тоді сумні рядки для тебе мо́ї.
Колись, та зрештою, не так давно –
Вісімдесят і вісім років то́му,
З`явилось цуценя на світ. Воно
Відтворить нам історію знайому.
Ода́те – тут летіли перші дні,
У цьому гарному японському містечку.
Акіта – був породи тої він;
Господар песика віддав змале́чку
Своєму вчителю. Його ім`я –
Хідесабу́ро Уе́но. Було досить
Собак у нього. Нове ж цуценя
В сім`ї вже по рахунку стало восьме.
Та попередніх не любив він так,
Вони були великі та вухаті.
Назвав собаку Хачіко. Відтак,
Його ми називатимемо Хаті.
Він мав тоді лиш днів так п’ятдесят,
Коли професор Уено в подарунок
Його отримав. Та мале песя́
Він полюбив із першої хвилини.
Була зима. Був січень місяць вже.
І цуценятко в хаті, звісно, жи́ло.
В ті дні професор вдома був іще.
З турботою і ніжністю летіло
Життя у пса – росте він на очах,
Хоч і не був з породи тих великих.
Та все ж любив дивитись по ночам,
Як з неба падав сніг – спокійно, тихо.
Природу Хаті змалку пізнавав –
То в сніг він носиком любив заритись,
А то в снігу часом відпочивав.
І так йому на сніг тоді дивитись
Приємно… . А приємніше було́
Побачити господаря уранці.
Він скаже: “Хаті, як тобі спалось?
Ти знову заховав смачненьке в ямці?”
А потім песика погладить він,
По вулиці ще підуть погуляти.
Тому приємно в ці зимові дні
Удвох так безтурботно забавлятись.
Прийшла весна. Професор захотів
Навчити Хатіко носити м’ячик.
Та скільки не кидав і не просив,
Собака не хотів цього, неначе.
І все ж професор Уено не здававсь,
І Хаті він показував як треба
Принести м’ячик. Навіть намагавсь
Його зубами взяти просто неба.
Лиш Хатіко цього не розумів,
Якщо і біг за м’ячиком, то потім
Проходив повз. Господарю зумів
Колега пояснити по роботі
Чому таке буває – “Бачиш, він,
Як будь-який породи пес акіта,
Дресурі тяжко йде, але один
Тобі я скажу факт – якщо відкрито
Він принесе цей м’ячик у зубах,
Це буде знак – напрочуд, особливий.
І те, що ми б сказали на словах,
Він знаком скаже – щось, таки, важливе”.
І справді – Хатіко його любив,
Його, господаря, людину добру.
Який нізащо не кричав, не бив,
Ніколи не тримав на нього злобу.
У цьому й полягає співжиття;
Хтось скаже – симбіоз, мутуалізм.
Та скажу я – це просто почуття
Любові й вірності – такий ось реалізм.
Росте наш Хаті. Вже півроку є.
На носі літо, сонечко і трави.
Життя прекрасне – було б все таке,
Як навесні з господарем забави.
Куди професор часом зранку йде?
Над цим ще не задумувався Хаті,
Бо за обідом знову він прийде
Відпочивати у своїй кімнаті.
ID:
459606
Рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата надходження: 10.11.2013 09:45:48
© дата внесення змiн: 10.11.2013 09:45:48
автор: Oleg Kolibaba
Вкажіть причину вашої скарги
|