Вітер тріпоче листя на дереві,майже всі листочки облетіли, на гілці тримаються лише одиниці, ті що найсильніші. Слабкі... Їм холодно, вони трусяться, може їм страшно?
Коли довго на них дивитися, стає жаль... Тіло окутує якись незрозумілий страх. Своє життя лися вже віджило, дерево готове відпустити своїх діток. Іноді хочеться уявити себе на місці листочка. Як йому там? Що він думає? Що відчуває? Чи знає що його час підходить до кінця? Можливо й зна... Та все ж ухопився своїми рученятами за маму-дерево і не бажає відпускати.
А якщо подумати глибше. У природі все схоже між собою, то може і людина чимось схожа на листок? Певно так, так же само намагається триматися до кінця, хапається за останню можливість аби тільки залишитися жити...
Особисто мені, листочок схожий на людину, що хвора на рак. Такий же сухий, жовтий, обезсилений, але все ж має жагу до життя, та не має ні сил ні можливості залишитися в ньому.... Їх безпомічність жахає.
А може й насправді листя хворіє восени? І вся ця краса золотих дерев, насправді звита з болю і туги? Мабуть тому так часто нас восени навідує депресія, окутує меланхолія. Може якимось чином ми пов'язані з листочками? І це насправді не депресія, а ми просто відчуваємо всю їхню біль і безвихідь... Але не можемо збагнути чому так пусто стає на душі, коли облітає все листя.
