(Міф)
Колись жив на світі музикант –
Уособлення всіх майбутніх поетів.
Він мав яскраво-величний талант
У складанні і оспівуванні сонетів.
Його ім’я було – Орфей,
Так батьки з дитинства нарекли,
Він жив, коли панував іще Морфей
І оракули, йому трагічну долю передрекли.
Його батько був – богом,
А мати – Музою була.
Він володів неперевершено словом
І в його серці любов із піснею жила.
Коли він на кіфарі грав,
То слухачів було багато
І кожен разом з ним співав
Для всіх, то було справжнє феєричне свято.
Його співом – звірі милувались,
Забувши про свої страхи,
А музиці навіть - дерева вклонялись,
Склонивши до долу свої верхи.
Та в той час, у тому місті
Жінки свято Вахка святкували.
Всі у вінках і білому намисті
Вони його дуже шанували.
І ось вони, помітили Орфея
- Ну, що ж жінконенависник , ось ми і зустрілися з тобою,
- В цей день, ти зустрінеш погибель свою –
- Нікчемний музикант – Орфей.
Промовила вакханка і тірасом жбурнула.
- Відправляйся в Аїда володіння!
Вигукнула друга і каміння
У поета-співака зі всієї сили кинула.
Та плющ тірс оповивший –
Співака від нападу захистив,
А камінь у нього летівший –
Зачарований музикою впав і не долетів.
Вакханки від люті ще більше каміння жбурляли –
Орфей не міг вже нічого змінити.
Жінки наміру свого ні на мить не лишали
Кидаючи каміння кричали
- Вбити поета! Вбити!
І вбили, на шмаття розірвали,
Кіфару ж у річку жбурнули.
Вбили і далі своє свято святкували,
А вся природа – птахи, звірі, дерева – горю віддавшись сумували.
Німфи й Дріади у знак печалі
Своє волосся розпустили.
І всі, всі довкола тужили.
І навіть сам Зевс сльозу пустивши –
Не міг життю радіти
І взявши Орфея на небо і в сузір’я перетворивши
Продовжував за ним, тужити…
́
Щиро дякую, радий, що Вам сподобався вірш
