Моїм подругам. Ви мене надихаєте,
навіть коли у мене творче безпліддя.
Тож починалось все так…
У чарівній країні солодощів, де навіть автобуси зроблені з карамелі, а потяги із шоколаду, кондитери вирішили створити особливі ласощі. Головний кондитер на ім’я Джем довго роздумував про те, яким же саме солодощам випаде честь мати особливі властивості. Вафлі – тонкі, дуже пористі, але надто вишукані. Мармелад яскравий, але не такий популярний серед ласунів, морозиво,печиво надто банально. А може зефір?
Повітряні ласощі, які носять ім'я давньогрецького легковажного божества, давно вже підкорили своїм неземним смаком «солодкозалежну» половину людства. Але ця історія не тільки про солодощі, а і про двох дівчат…
Звичайних дівчат, з якими сталась не зовсім звичайна історія. Оленці було 19 років. Дівчинка з привабливою зовнішністю, висока на зріст, з ідеальною фігурою, але важким характером, все ж була доброю, чуйною особистістю. Але виявляла вона свої хороші якості тільки до тих, хто на це заслуговував. Якщо її хтось образив, вона його знищить, уб’є «позитивом», абсолютно не відкриваючи свого милого ротика і нічого не роблячи. Вона всім своїм видом покаже свою ненависть до твого існування на цій планеті і втручання в її особистий простір. Щоб стати її другом – це дійсно потрібно заслужити. Але якщо ти пливеш уже на цьому кораблі разом з нею, то можеш бути певен – Оленка тебе не підставить, не образить, не дозволить комусь зробити боляче тобі.
Подруга Богдана. Їй двадцять років. Самозакохана, думає, що вона наскільки геніальна в своєму роді, що світ не може зрозуміти її. Але це просто одна із форм шизофренії. Досить егоїстична особистість, яка не відвідує пари в університеті, бо вважає себе геніальною, а оточуючих не зовсім розумними заучками й задротами. Богдана із розряду творчих дівчаток, яка пише віршики присвячені власному егоїзму ( іноді із цього її заняття виходить навіть щось адекватне й варте уваги).
- Ти хочеш сказать,що я романтична?! – сказала Богдана.
- В тебе образ такий, плавні вигини, волосся довге хвилясте. От як би ти була короткострижена, пірсінгована, з ядовим кольором волосся, тоді б я сказала, що ти не романтичка. І то наврядчи,бо ти романтична. – відповіла подруга, усміхаючись своєю модельною посмішкою.
Так, Бодік (так називали її лише близькі друзі) була романтичного типу зовнішності. Середнього зросту, з кучерявим волоссям і з очима, які міняли свій колір залежно від настрою, переливаючись то в зелений, то в сірий, то в синій кольори.
Хто там?
Кімната. Дві книжних шафи, полиці на яких гнуться від ваги книг. Фортепіано покрите пилом забуття. Дівчина лежить на старому дивані, старанно намагається закутати своє тіло в теплу ковдру не через те,що холодно, а щоб відчути себе захищеною. Письмовий стіл закиданий незрозумілими папірцями. У вікні видно початок весни, що намагається побороти зимовий натиск.
Дзвінок у двері ненависно перебив усю ідилію цього вечора, адже Бодік тільки вмостилась під ковдру і зовсім не хотіла вилазити. Не буду відчиняти, це, мабуть, хтось помилився дверима. Але хтось настирно продовжував тиснути на дзвінок. Вона підняла свою дупку з ліжка і пішла відчиняти.
- Хто там? – запитала Богдана, бо у дверному глазку нікого не було видно.
Їй ніхто не відповідав. І вона знову запитала, але у відповідь була тиша, через яку проривався нервові натиски на дзвінок. Все було схоже на фільм жахів, які Бодік так ненавиділа: дівчина одна у пустій квартирі, до неї вривається маніяк, вона з ним бореться, але в кінці-кінців він її прикінчує. Вона одна із його жорстоко вбитих жертв. Маніяка в кінці фільму звісно знаходять, але дівчину уже не повернути до життя.
- Хто там? – знов запитала вона.
- Відчини… Це я… Будь ласка…
Вона відкрила і у двері увірвалась її подруга Олена. Подруга нервово дивилась на Богдану і лише протягнула їй пакунок.
Тим часом…
Тим часом у країні солодощів Джем говорив із своїм підопічним.
- Ви впевнені, що це саме ті, кому потрібно це. – ще раз перепитав чоловічок, голова якого нагадувала чупа-чупс.
- Я король, тому я завжди правий. Я обрав саме їх, бо лише вони зможуть зробити все правильно. – відповів Джем.
- Але чому зефір? – ще раз поцікавився чупа-чупс.
- Я так вирішив. Ти мій підлеглий, наскільки я пам’ятаю. – з образою промовив Джем і суровим поглядом окинув свого порадника Льодяника. – І не тобі вирішувати, а тим паче критикувати мої рішення.
- Але ж я Ваш порадник і повинен Вас вчасно зупиняти в таких ситуаціях.
- Не сміши мої драже. – засміявся король. – Все буде добре. В них все вийде.
Пакунок
- Подивись сюди. – сказала Олена, протягуючи пакунок до неї.
Бодік взяла коробку з тремтячих рук подруги. Коробка була невеличка, зроблена з якогось невідомого матеріалу. Вона оглянула пакунок і запитала:
- Що це?
- Це посильний приніс мені сьогодні. На пакунку були наші з тобою імена. Я поставила підпис і забрала посилку. Я думала, що це твій жарт, або когось із наших знайомих. – нервово розповідала Оленка.
- Це що якийсь жарт? – криво усміхнулась Бодік.
Вона почала відкривати коробку. Заглянула в середину і побачила там декілька об’єктів округлою форми. Вираз її обличчя змінився за секунду. Вона стала червоною як тканина, яку тримають в руках тореадори. А от зла вона була як бик перед нападом.
- Що за дибільні жарти?
- Це не жарт. Ти не розумієш, що сталось зі мною. – уже плачучим голосом відповіла Оленка.
- Бляха, та перестать прикалуватись. – відкинула пакунок в куток гостинної Богдана.
- Та я не жартую. Мені правда дуже страшно.
Джем
Джем був здоровенним дядечком. Як істинний король мав прекрасну дружину Вершкове-Морозиво, двох солоденьких діток. Країна ласощів жила щасливо. Всі були радісними, привітними. Поки одного дня його брат-близнюк, який надзвичайно багато значив для країни (він керував процесом приготування усього смачненького у цьому світі), через свою халатність втратив головний рецепт приготування Цукру. А сам зник у невідомому напрямку, бо не міг дивитись в очі королю. Без Цукру в країні не можливо було існувати. І хоч запаси його іще були. Але надовго їй не вистачило б.
Король не спав три ночі. Все думав, що робити. Він сумував за своїм братом, який був поряд у тяжкі хвилини завжди. А от зараз його немає… І хтозна чи повернеться… І що робити без Цукру? Країна приречена на смерть. Але не швидку загибель, а поступову. Населення буде зникати поступово, а нові жителі не з’являтимуться.
Зефір?
- З’їж його. – тремтячим голосом попросила Оленка.
- Кого? – вилупила на неї очі Бодік.
- Те, що у пакунку. – благала подруга.
- Зефір? – здивовано запитала Богдана. – Я що ніколи зефіру не їла? Не виводь мене, Олено. Достатньо уже прикалуватись. Я і так знаю, що ти класна актриса. Не потрібно тут влаштовувати виставу.
- Я думала, що це нам подарунок хтось прислав. І хотіла разом з тобою його з’їсти. Але мені не втрималась і почала без тебе. Я лиш одненьку. Він такий смачний. Я відкусила шматочок і він розтав у мене в роті. Потім іще-іще. І тут я подумала: «Такого смачного зефіру я ще не куштувала». І що ти думаєш? Я почула відповідь в середині: «Звісно не куштувала. Особисто король країни ласощів Джем готував для Вас це». І тут я подумала, що це Шпрот ( наш спільний знайомий, який, на жаль, почав цікавитись наркотиками не на жарт останнім часом) підкинув туди чогось, ну це як кекси в кофі-шопах Амстердаму. Але голос мені відповів: «Ні. Це не Шпрот. Це король хоче Вашої допомоги».
- Ага-ага. – все так же насмішливо дивилась на неї Бодік. Але частинка її вірила у те, що це є правдою.
- Так от. Голос із середини зі мною продовжував говорити. Спочатку було весело, а потім вже страшно. І я відразу вирішила їхати до тебе. Викликала таксі і ось я тут.
- А я тут до чого? – уже серйозно запитала Богдана.
- Голос сказав, що це для нас двох. І ти знаєш, як їм допомогти. – Оленка сподівалась, що подруга все ж повірить їй.
- Я? – вирячила очі подруга.
- Бодік, прошу тебе. Мене не вставляє слухати цей голос із середини. У мене завтра кастинг. Мене не візьмуть, якщо я буду говорити сама із собою. Допоможи мені.
В країні ласощів
- Отже Оленка точно скуштує ласощі. Вона не зможе втриматись. Та і
зефір вона любить. Головне, щоб Олена вмовила Богдану скуштувати хоча б шматочок. Богдана все пригадає і допоможе нам. Разом у них все вийде. – думав про себе король.
- Любий ти вже третю ніч не спиш. Ходімо в ліжко. Ти все зробив, що міг. Тепер справа за цими дівчиськами. Все буде добре, я в це вірю. – дружина поцілувала його своїми вершковими губами.
- Зараз іду, люба. – Джем посміхнувся. Він любив заспокійливий голос своєї дружини. В тяжкі момент – це було єдиним, що рятувало його.
Голоси?
- Добре. Вмовила. Лише шматочок. І нехай – це якийсь прикол, то я тебе заріжу кухонним ножем. – засміялась Бодік з свого ж жарту.
- Ти зараз переконаєшся, що я не жартую.
Рука Богдани опустилась в пакунок з зефіром. Вона швидко відкусила шматочок. Оленка була права, на смак солодощі були надзвичайно смачними і моментально розтанули в роті.
- Ось. Тепер ми в одному кораблі. Сподіваюсь, що завтра я потраплю на той кастинг. – нервово говорила подруга.
- Ти постійно береш участь в галімих кастингах. Я не розумію, ти класна актриса, зовнішність у тебе підходяща. Чому тебе нікуди не беруть, цукерочко? – запитала між іншим Богдана.
- Не знаю. Можливо нема підходящої ролі для мене.
- Може й так. – втішливо промовила Бодік і плеснула дружньо Оленку по плечу.
- Так і є. Вона повинна грати королеву нашої країни ласощів. – озвався якийсь невідомий голос.
- Йомайо! Олена, ти права. Я теж це чую! Хто ти?! – Бодік шокова запитала.
- Я зефір. Мене прислали до вас за допомогою.
- Це як у тій казочці, що я намагалась написати у десять років. Прозу з того часу, мабуть більше і не писала.
- Так, так, Богдано! Ви пригадали! А король Джем переживав, що Ви все забули. Адже дитиною тоді ще були. – зефір радісно відповів.
Оленка просто слухала розмову. В її голові зараз був рій незрозумілих думок: «Що я тут роблю? Яка ще казочка? Що мені завтра одягнути на кастинг? А якщо цього разу мене візьмуть? А якщо ні? Чому зефір?»
Богдана продовжила говорити:
- То чому саме ми?
- Тому що король так вирішив. І Вам потрібно дописати ту казочку.
- Навіщо? Кому вона потрібна. Я не пишу для дітей. – здивовано відповіла Богдана.
- Бо вона є справжньою. Це історія нашого королівства. – серйозно відповів голос.
- Добре. А чому ви тоді чіпали Оленку? Вона що Вам не так зробила?
- Завтра Ви це зрозумієте. Та і якби Вам прислали б цю посилку, то Ви б її викинули на смітник. І скажіть, що я не правий?
- Так. Твоя правда. Я підозрілих «зефірчиків» від незнайомців не їм. – Богдана зірвалась з місця і побігла до кімнати.
На верхній шафі з книгами стояла коробка обклеєна різними жуйковими фантиками і іншими дрібничками. Вона дістала її. І почала витряхувати все просто на підлогу, нервово перегортаючи все, що до цього вміщувала коробка.
- Бляха! Де ж воно? – сама до себе запитала вона.
Вершкова дружина
- Тільки що стало відомо, що дівчата уже скуштували зефір. Вони намагаються вирішити наше питання. – Вершкова поцілувала свого чоловіка і усміхнулась.
- Дякую, кохана. Як діти? – запитав Джем.
- Діти зараз гуляють на повітрі з бабусею Вафлею. Вони будуть у нею сьогодні спати. – дружина вирішила, що дітям краще не бачити проблем та батька, який нервово бродить кімнатами їхнього замку. Тому й відправила діток до бабусі.
- Знаєш, ти найкраще, що було в моєму житті. Якби не ти, то я б не досяг того, що маю зараз. Ти поруч, коли мені добре й погано, в радості й в горі. І навіть, коли я хворію, ти поцілунком змушуєш мене скоріш вилікуватись. Ти народила мені двох прекрасних діток. І я відчував себе найщасливішим чоловіком нашої країни. Поки брат не пішов й не втратив рецепт Цукру. Я сумую за ним, тепер не знаю, що робити королівством. Але ти поруч. І це головне. Мені так стає спокійно.
- Все буде добре. Вір мені. У дівчат все вийде.
Звідки в цій жінці скільки спокою, - думав про себе Джем. Вона завжди врівноважена, коли діти бешкетують, коли погано себе почуває, і зараз, коли королівство може перестати існувати вона спокійно говорить і на її очах не видно навіть краплі сумнів у тому, що все буде добре. Мабуть, це і є справжня дружина-жінка. Який я щасливий, що вона зі мною.
Через мене?
Дівчина знайшла той зошит з незакінченим творчим завданням. «Казочка про країну солодощів» - так називалось невелике оповідання створене мозком десятирічної дівчини. Вона почала перелискувати його і побачила, що вся історія, яку розповідав зефір у їхніх головах була правдою. Вона почала читати вголос: « Король Джем, його дружина, вся країна сподівались на допомогу дівчат. У Анни залишалось всього 3 години, щоб закінчити цю історію. Лише вона могла знайти брата короля і з’ясувати історію зникнення рецепту цукру».
- Ти це чула, Олено? Мені дуже страшно. Невже через те, що я колись не захотіла закінчувати це оповідання і залишила недописаним, може постраждати ціла країна. Все це через мене? – запитала Богдана у подруги.
- Перестань психувати, Бодіку. Все буде добре. Візьми ручку і допиши цю історію. Все ж у мене завтра кастинг і я не хочу, щоб це продовжувалось завтра, люди подумають, що я схиблена. – командним голосом промовила Олена.
- Добре.
Дівчина взяла ручку і почала писати:
« Аня стояла біля каси.
- Мені два квитка на потяг до країни солодощів.
- Куди, дівчино? – здивовано запитала повненька жіночка.
- До країни солодощів.
Каса зачинилась. Жіночка вийшла і покликала до себе Аню.
- Ходімо зі мною, дівчата.
Марина і Аня попрямували за нею у якийсь підвал. Там сидів дядечко, який нервово перекладав папери.
- Хто це? – запитав він.
- Вони теж до країни солодощів. Вас уже троє. Отже, один вагон я вам виділю на подорож. – відповіла жіночка.
Чоловік кинувся в ноги дівчатам і почав плакати.
- Ви хто? Ви мої рятувальниці! Я втік звідти, бо не міг так жити. На мені пляма страшного злочину. Через мене вся країна скоро зникне. – витираючи сльози на очах промовляв чоловік.
- Ви брат короля? – запитала Марина.
- А звідки ви знаєте? – здивовано поцікавився чоловік.
- Це не важливо. – відповіла Аня.
- Так. Ми брати-близнюки. Мене теж звати Джем. Я ображався на брата, бо він король, у нього гарна Вершкова дружина, двоє дітей. А що у мене? Нічого… Тільки той клятий рецепт. І той не мій. І його я втратив. Я спеціально не зачинив сейфа, де зберігався рецепт. Бо думав тільки про те, що помститись брату. Я знав, що Чорний Шоколад недолюблює короля й хоче отримати престол. Він неодмінно вкраде рецепт, щоб заволодіти всіма. От я йому і допоміг у цьому. А коли зрозумів, що вчинив погано, то було вже пізно. – уже заспокоївшись, розповідав дядечко.
- То де рецепт? - поцікавилась Маринка.
- Він його знищив. Але його ще один екземпляр є у дівчинки, що писала колись про історію нашої країни. Я її намагався знайти. Але фото, яке було у мене старе. Вона зараз уже доросла. Пройшло цілих десять років.
- Дайте подивитись фото! – вигукнула Маринка.
- Ось. – протягнув знімок дівчатам.
- Це ж ти, Аню. Це ти! Рецепт у тебе! – почала галасувати Маринка.
- Дай глянути. – видерла з рук подруги фото Аня. Вона дивилась на фото і не могла зрозуміти. Як цей знімок, який вона не любила, бо виглядала на ньому страшненькою, без передніх зубів дівчинкою з цукеркою, опинився в руках цього дядечка.
- Це ви? – запитав дядечко здивовано.
- Так це я. Тільки є одна проблема. Рецепт десь вдома, на підлозі, разом з іншим хламом, що був у коробці. Скільки у нас є часу до відправлення потягу? – запитала Богдана.
- Пів години. Точніше двадцять дев’ять хвилин. – відповіла повненька дівчинка.
- Я встигну. – уже навздогін відповіла Аня.
Маринка, жіночка з каси, чоловік сиділи у темному підвальчику і мовчали. Маринка думала про кастинг, який був дуже важливим для неї, на який вона могла не встигнути. Жіночка з каси переймалась тим, що її можуть звільнити, якщо потяг буде без пасажирів. Чоловік думав про те, що брат-король не зможе пробачити його, вся країна не пробачить його за цей ганебний вчинок.
- Ще десять хвилин. – раптом незнайомий голос заговорив. Це був зефір.
- Що будемо робити, якщо рецепт не знайдеться? – запитала Маринка.
- Все ясно. Мене звільнять. Джем буде і далі сидіти в підвальчику і перекладати папери. Ти, Марино, не втрапиш на кастинг. – промовив дядечко тихим, низьким чоловічим басом.
Марина встала. Окинула оком жінку і чоловіка.
- Досить нити. Давайте вийдемо на платформу. Вона встигне. Я впевнена. – ось він характер Марини. Зібратись в потрібну хвилину і не виказувати хвилювань.
- Давайте. – в один голос відповіли чоловік і жінка.
Вони стояли на платформі. Під’їхав потяг з один вагоном. Вона не встигла. Потяг відправляється…»
Хеппі енд?
- Бодік! Ти шо дурепа? Що ти пишеш? – крикнула Оленка. - Яке відправляється?
- То для того, що слухач понервував. Це буде як в сопливих книжках. Перед хеппі ендом всі повинні подумати, що все погано. – спокійно відповіла Богдана.
- Це ще мені писака. Дописуй скоріш! – наказовим голосом сказала подруга.
- Перестань командувати. Я людина творча, зараз ображусь і не буду нічого писати. – жартівливо образившись відповіла Богдана.
- Добре-добре. Пробач.
- Слухай краще кінцівку:
« Потяг уже почав рушати. В останні хвилини на горизонті з’явилась Аня. Вона бігла з усих сил. Від неї залежало життя цілого королівства. Вона тримала у руках рецепт! Цей був він! Але потяг уже рушив…
- Аня! Он вона! – скрикнула Маринка. – Я знала, що вона встигне!
- Ура! – чоловік скрикнув, заплигуючи на ходу в потяг. – Давайте руку».
- А чому твоє головну героїню звати Аня? Якесь дивне ім’я. – запитала Оленка.
- Бо мама хотіла так назвати мене. Але коли вперше мене побачила, то сказала, що я Богдана. – відповіла подруга.
- Тобто Бодік? – засміялась Оленка.
- Ага. А ти Оленяка! – засміялась дівчина. Не перебивай мене, прошу. Дай завершити.
« Вони стрибнули в потяг. Їм залишалось ще дві години їзди. Потрібно було ще принести рецепт королю. Брат-близнюк хотів ще попросити вибачення перед Джемом і країною. І знайти бандюга Чорного треба було знайти. Але в їй душах панував спокій, бо…»
- Бодік, напиши, що Маринка успішно пройде кастинг і її запросять на головну роль у кіно. Це буде наче про мене. – попросила Оленка.
- Добре. – спокійно відповіла Богдана. Хоч не любила писати за проханням. Але вона теж хотіла, щоб подрузі пощастило. Хоча б у казочці.
«Але і їх душах панував спокій. Маринка ще не здогадувалась про те, що там в країні уже вирішили питання з її роллю у фільмі. Вона буде грати головну роль. Але головне, що вони знали: «країна солодощів буде врятовано! І повненьку тіточку, що сиділа в касі ніхто не лишить без роботи. Ось така історію про чарівну країну солодощів, де навіть автобуси зроблені з карамелі, а потяги із шоколаду».
- Крапка.
- Класно. Кінцівка затягнута, але ти, Бодіку, всеодно молодець. Сподіваюсь цей голос не повернеться. Можна я в тебе переночую, бо мені завтра на кастинг?
- Звісно, можна!
ID:
423547
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.05.2013 10:51:42
© дата внесення змiн: 08.05.2013 10:51:42
автор: Curly Ann
Вкажіть причину вашої скарги
|
