Сонце сяйнуло своїм теплим промінчиком. Природа оговтується від довгого сну. Холоду більше не буде. Попереду лише тепло. Розпускаються бруньки, все живе тягне свої рученята до сонечка. Всі щасливі. Лише одна берізка ллє сльози свої. Їй уже нема чому радіти. Нема більше того сонця що навіть взимку гріло її. Тепер вона сама... крізь біль, виламуючи віти тягне їх до сонця наче до Бога, і тремтячим голосом щось шепоче. Не приховуючи здивувань і своїх поглядів з долею насмішки, жителі лісу не розуміють ні слова. А ще ж зовсім недавно ці всі сторонні особи були ледь не найближчими для неї. Та час минув, і тепер вона зрозуміла чому всі так хотіли спілкування з нею. Адже всі хочуть бути другом успішної, веселої, щасливої, та життєрадісної. Та коли це все обірвалося, в той же час обірвалося і її життя. Берізка тепер одинока в своєму світі що змурований з болю, криків, благань та плачу. Де й друзі поділися. Наче безвісти всі пропали. Але ж ні, вони всі тут, ось біля мене лише віти протягнути. Та нещасної для них просто не існує. Тепер вона залишилася сама на одинці зі своїм невимовним болем.
Іноді закриваючи очі, вона бачить всі ті щасливі миті тримали їх разом, і наміцно сплели їхні віти в одну.
Колись на місці соснового бору, ріс великий березовий гай, там всі дерева були рідні одне одному, берізка відчувала себе найщасливішою в світі, вона мала рідню, друзів, коханого. Але кожної зими вона бачила один і той самий сон, весь гай палав… несамовите полум’я розносилось по кожній безпомічній деревинці, всі згорали, а береза залишалася одна однісінька в гаю. Прокидаючись волала від побаченого сну, постійно заспокоювала себе тим що це просто сон і нічого не станеться. Але рік у рік сон повторювався, берізка не знала як врятуватися від цих жахів власної уяви… Бідна не втрималась і все розповіла коханому. Він лише посміхнувся у відповідь та заспокоїв, мовляв це лише сни, і нічого не варто боятися: - адже що може з гаєм статись?
Милий заспокоїв своїми словами і береза заснула, і на цей раз коли вона спала вона бачила прекрасний сон, гай погустішав, стало більше квітів, ну просто рай, вона спала і думала про те що коли вона прокинеться все так і буде. Нажаль все було зовсім не так. Береза прокинулась від того що їй щось пекло у віти… О жах! її сон збувся. Коханий був спалений, і весь гай разом з ним, безпомічна берізка тягнула свої віти до нього, та було вже пізно. Те місце яке було для неї цілою планетою, виглядало простим згарищем. Плакала лила свої сльози, та нічого не повернеш…
Через рік в гай завітали люди, які побачили пусту галявину і одну єдину берізку посеред нього, вона була нахилена аж до землі. Та не була зломлена. Добрі люди підняли березу почали її лікувати, берізка цього всього не бачила за пеленою власних сліз. Вона знов заснула, сльози замерзли на гілках під час сну. Весь час поки тендітна красуня бачила різні сни, вона трусилася від холоду та болю. Сон завершився вона прокинулась, навкруги себе побачила багато нових молодих дерев, що зростали навкруги, і так їй радісно стало, що нарешті вона не буде одинокою, адже навколо так багато нових дерев. Та потім їй згадалось чому ж вона стала одинокою… сльози знову полились по гілочках, по зелених листочках стікаючи на весняну траву…
Пройшов час берізка познайомилась молодим красивим представником соснового бору, який тепер ріс навкруги неї. І наче сама помолодшала, з’явилася наснага до життя, берізка інтенсивно намагалася забути той біль що настиг її в минулому, і в неї майже це вийшло. Адже справжній біль ніколи не забувається, просто з часом притуплюються ті ножі що ріжуть з середини, і можна почати жити, хоча б встати з колін. Представник соснового бору підняв струнку красуню з колін, і вона нарешті відчувала себе добре. Навіть спробувала відпустити себе тодішню. Життя вирувало, кипіло щасливими подіями, все було чудово. Теплі дощики радували зелене листя , все буяло і цвіло як і любов берізки та красеня з соснового бору. Всі жителі бору стали її найкращими друзями, всі по доброму заздрили їй. Вона не могла ніяк викинути з голови минулі події, чомусь у неї знову з’явився страх засинати… Береза знову впала в зимову сплячку. І сниться їй як пече їй віти, як знову горить ліс, згортаються зелені листочки від вогню, ох ну чому ж знову вона не може бути щасливою? Що знову пішло не так?
Настала весна все почало розпускатися, а береза не бажала прокидатися, адже боялась побачити ту саму картину, що наснилася їй цього разу. Невгамовне сонечко тягло промінці до тендітної красуні, а вона все спала і у вісні боялася. Її всю трусило, шалені дощі лили на неї намагаючись пробудити нещасну… а вона все спить і сниться їй сон, як скорбить за нею коханий, як щосили старається повернути її до життя. Та вона супротивиться не хоче, боїться… боїться, що коли прокинеться то не побачить коханого … та коханий не опускає свої гілочки простягає до бідненької, і плаче, плаче, благає щоб прокинулась, і повернулась у їх спільне щастя… А уже середина весни… А береза все спить… всі уже і сподіватися перестали, що вона повернеться, тільки коханий все тримав її сухі, безжиттєві гілочки-руки, не відпускаючи ні на мить… і тут наче щось струснуло березку, вона прокинулась, побачила заплаканого милого і сама розчулилась… просила пробачити, вона ж не знала що її тут так чекають… зрозумівши масштабність своєї потрібності коханому береза вирішила, що цієї весни вона обов’язково зробить щасливим свого найдорожчого !!!
Проходили роки, і молода березка перетворювалася, на мудру і вже старіючу деревину… біль з кожним роком загострювався, і рубців на її стовбурі все більшало, як і рубців на душі.
Вона відчувала що життя підходить до свого логічного завершення… і опускала все нижче і нижче свої гілочки. Поряд ріс її коханий, теж старенький, але все ж такий гарний як раніше. Берізка не могла надивитися на свого милого. Та одного дня щось пішло не так, біда заполонила їх сосновий бір, туди вдерлася якась невгамовно дика молодь з пилою в руках, це було наче із кінофільму жахів… Ті люди були наче не в собі … все навкруги себе нищили. Невже їй доведеться загинути так??? Тут один із цих навіжених наблизився до неї, береза захитала вітами, молячи про пощаду. Люди наче зрозуміли її знаки, і відійшли, натомість почали пробиратися до її коханого… Як же вона кричала та ніхто її не чув, плакала, тягла свої гілочки до них з благаннями не чіпати, та невблаганні люди, просто спиляли під корінь, єдиного…
Сильний буревій хитав березові гілки. Хитав єдине дерево в бору з боку в бік. Вітер нещадно тріпав старе безпомічне листя. Промовила береза тихим голосом, сповненим журби та болю.
- Вітре, брате мій. Ощаслив стару хоч на склоні літ… Я не маю більше сил лишатися в цьому місці. Забери мене туди, куди забрав дві мої долі, двох моїх коханих. Забери! Благаю, вітре! Я вже сльози всі виплакала, немає мені чого робити на цьому світі самій. Нема вже життя мені тут. Я не витерплю більше біль. На цвинтарі моїх розстріляних ілюзій, уже немає місця для нових могил. Тому молю не вимушуй більше страждати, допоможи, дай хоч так щасливою стати!!!
Благання бідолашної було почуто. Вітер вирішив її долю. Він розігнався чимдуж по всьому лісу, і зломив березу, полишивши її страждань. Душа берізки злетіла до неба, почала дякувати вітру, і там воз’єдналась з усима тими кого вона знала, кого любила і цінила.
А на місці зломленої берези почали відростати пагони… три пагони… два пагони березові, а один сосновий. То може історія берези, не закінчена…
ID:
448750
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.09.2013 00:55:04
© дата внесення змiн: 13.09.2013 00:55:04
автор: mary_mary
Вкажіть причину вашої скарги
|
