Ранок. Туман. Сирість пронизує кожну ниточку одягу і кожну мою кісточку наскрізь. Я йду, і мене повністю всмоктує ця ранкова невагомість. Я розчиняюсь...
Я сама - туман, огортаю всіх, хто крізь мене проходить. Я проникаю всюди... Яка ж це легкість - бути повітрям, яка ж це легкість бути невидимкою. Я накрию ціле місто, лише гілля дерев і полатані дахи будинків будуть стирчати крізь мене. Я не відчуваю болю, не відчуваю образи, я усміхаюсь... Які ж вони безпомічні, розгублені!
Мені випав шанс відчути в собі силу, випав шанс отримати свободу і всі вони зараз у моєму полоні. Ще ніколи я не була так далеко і так близько від землі одночасно! Ціле місто оповите невидимою аурою, і це все я. Ні на мить не загублю шанс щось не помітити...
Ось ідуть двоє, закохані. Тримаються за руки і усміхаються, вони проходять крізь мене і частина чогось справжнього залишається зі мною. Я не відчуваю що це, але знаю точно – воно є! Літня жінка виходить з будинку у мій полон. Робить крок за кроком і я бачу скільки всього вона пережила. Воно поруч ходить за нею і не дозволяє їй відчути смаку життя...
Ось батьки ведуть дитину до садочка, її голос дзвенить і розбиває мою туманну сутність. Я знаю, що вона щаслива і огорнута любов’ю, навколишня сирість не зможе добратись до неї.
Сотні, тисячі людей проходять крізь мене і залишають свою маленьку частинку чи то чогось доброго, чи то чогось негативного. Все! Досить! Я більше не хочу їхнього полону, не хочу такої свободи. Я нічого не відчуваю, але все бачу і не знаю, що гірше. Я покидаю місто, слабшаю, розчиняюсь у бурхливому житті вулиць і розмов. Мій час минув. Я знову маленька частинка чогось великого і незнайомого. Проходжу біля будинків і дерев, що пронизували мене, проходжу біля двох закоханих, що й досі сидять поруч. Ніхто й не уявляє, що трапилось зі мною. Тепер щоденне життя ковтає мене з головою...
На небі засвітилась перша зірка – день закінчився... Хтось інший отримає шанс довідатись шматочок невідомого...
