Був темний зимовий вечір. Бабуся сиділа, закутавшись в теплу козячу хустку, і вишивала білим шовком рушника. У кутку неголосно бурмотів телевізор, сусіди зверху з’ясовували стосунки. Цю однорідну атмосферу порушувало хворобливе кашляння кота. Сьогодні йому було зле. На їжу він не реагував, блював. Зараз апатично лежав на кріслі і тільки іноді його тіло здригалось мов від судом. Бабуся глянула поверх окулярів на шерстяний клубочок. Їй шкода було кота. Він ще не був старий. А що розумним був! Скільки котів мала за все своє життя, а такий розум мав тільки він. Взяли його на селі ще кошеням. Сусіди казали, що він був схожим на кішку одного Федота.
- Точна копія Дотіної кішки!
- От навіть Дотя б не відрізнив.
Так і назвали кота Дотьою.
Його завжди випускали погуляти на двір. От і зараз він підвівся і поплентався до дверей. Бабуся пішла слідом.
- Доть, може ти не підеш сьогодні гуляти? – запитала вона.
Кіт подивився на неї і ближче підійшов до виходу. Жінка повернула ключа і спустилась по сходах аби відчинити двері під’їзду.
- Доть, ти тільки довго не ходи, швидко повертайся додому. – сказала вона, коли вусатий вже вийшов на двір.
Він озирнувся і в очах його можна було прочитати: «Не чекай мене». Кілька секунд він стояв і дивився на хазяйку, а тоді зник у темряві.
Пройшло вже немало часу. Дотя так і не повернувся, та цей погляд назавжди закарбувався в бабусиній пам’яті.
и мой Стёпка пару лет назад пришёл утром (коты живут на улице у меня), покушал, полежал, поспал, потом ушёл не пообедавши даже, только обернулся, глянул на дом и ушёл умирать.
Dyed Fox відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
