Я прокинулась вранці. Вчорашній шторм минувся. Він минувся як і всі шторми, що були до нього і ще будуть у майбутньому. І я прокинулась. Вчора мені було важко дивитися, як у хвилях, що, здавалося, сягали самих небес, якби їх було видно крізь товщу дощу, зникав наш недобудований будинок. Я намагалася вживати стосовно нього слово «недобудований», щоб не називати його руїнами. Однак, вже немає різниці, адже море забрало його собі назавжди. Можливо, у морі існує інший світ. Ні, не той, що на рифах, не той, де риби. А певним чином паралельний нашому. Люди дихають там водою і тонуть у товщах повітря. І можливо, інші ми зможемо збудувати будинок на тих руїнах. Я ні в якому разі не заспокоюю себе і чітко розумію безповоротність усієї ситуації. Вранці мені вже було байдуже. Я спокійно дивилася на порожнє місце на пляжі. На відсутність руїн. Вітер повиривав усі дерева на острові з корінням, що робило його пустинним, щоб не сказати порожнім.
Де ж сховалась від шторму я? Звідки я бачила усе, що сталося вчора?. Зі свого власного маяка на острові серед моря, що часом вирує, як скажене. З того самого маяка, який я не запалила учора для тебе під час цього шторму. І я не жалкую. Шторм розпочався одразу ж після того, як я зрозуміла, що мені ніколи не добудувати без тебе той будинок, нам не вжитися в ньому, не бути щасливими. Я так довго чекала, що серед темної ночі, але все ж таки на горизонті з’явиться твій корабель, але він все не йшов. Я так справно запалювала маяк, щоночі, і вірно чекала тебе із далеких далек. Я тягала щодня по цеглині до нашого недобудованого будинку, якщо не казати руїн, в надії що ти припливеш і ми добудуємо його. От тільки вчора мені набридло жити в очікуванні тебе, я чітко усвідомила це. І небо одразу набралось води, стало чорним і злим, загуло. Море захвилювалося. Дощ пішов як скажений. Зірвався вітер. Вперше за усе існування мене і тебе, цього острова, нашого світу, я не запалила для тебе маяк. Може й тому мені краще було видно як море змиває бастіон моєї надії. Було боляче, але я не жалкую. Сьогодні море спокійне й на диво чисте. Воно не винесло уламків твого корабля на мій берег. Його, разом із тобою, море забрало у інший світ, свій світ.
Стаття ККУ 156 п.8 п.п.5 - навмисне невиконання службових обов"зків, яке стало причиною смерті потерпілого та нанесення значних матеріальних збитків, від 7 до 12 років ув"язнення.
..дуже!!!! Ви молодець!!
це нічого! скоро буде сонце..і тепло хвиль огорне Вашу душу..і вже не треба буде чекати на когось..хто не побачив світла..ще трохи..
Прекрасно !
