Я натерла ногу і не могла швидко йти. Та і не було потреби - я пішла з фабрики на пів години раніше, аніж закінчувався мій робочий день. Звичайний робочий день на фабриці. Я фасую кришечки для зубної пасти - великі та маленькі - окремо. Я - фасувальниця. Моя мати хотіла, щоб я стала бухгалтером, чи фінансистом - їй, певно, здавалося, що маючи гроші так поблизу обов’язково сама розбагатію - віддала мене вчитися, але тепер, дванадцять років згодом, я - фасувальниця.
Була зима, та снігу не було. Лише гола, холодна, тверда земля. Однакові будинки освітлювалися білим. Ліхтарі поставили недавно. Всі ті монтери, певно, п’яниці. Мама казала колись.
Вулиця йшла прямо. Я спустилася з гірки, перейшла через міст, і, одразу за лікарнею, одноповерхові будиночки з дерев’яними парканами змінилися на високі будівлі. подекуди й три поверхи. це нам влада побудувала - для людей, які працюють на фабриці. а я ж теж працюю. от і мені дали квартиру. якби заміжня була, то б і двокімнатну дали, але не дали. не заміжня.
Чогось ноги самі понесли мене йти через станцію. Зазвичай не ходжу, йду в обхід, бо не люблю станції. ще як була мала, то лякала мене. там якось жінку збили, з сусіднього села. А я з сестрою стояли, і все бачили. Сестра менша, то потім змінилась дуже. певно того і не дожила.
Ось вже і мій під’їзд. перший. ліхтар освітлює вишню і нову лавку. синю. сусідка моя фарбувала. живу на другому поверсі. де дали, там і живу. відкриваю двері, дивлюсь одразу, чи ручка на місці. коли йду з дому, то піднімаю її завжди, а потім, повертаючись увечері, дивлюсь, чи не опущена. бо як опущена - то значить хтось приходив. сьогодні піднята. і вчора була.
В квартирі трохи смердить котом. Насправді він не мій, а когось з найближчих будинків. Але вони не приходять по нього. Я його колись забрала, коли він сидів у дворі. дала щось поїсти. то він став приходити.
Чи то різні коти були. вже й не розберу.
На плиті стоїть каструля. в ній рис. поставлю чайник вип’ю чаю.
Пішла в кімнату взяла свою довгу спідницю, стягнула чоботи. сиджу в колготах на дивані. вони дуже неприємні на дотик. і колір неприємний. штучний. зніму їх краще. кинула лежати посеред килима.
повернулась на кухню - чайник вже закипів. я повернула ручку плити. трохи сіпнувшись, вона встала в початкове положення. вогонь перестав бути.
Чашка надщерблена. невелика. чай чорний. під нігтями теж. під очима теж. я мало сплю.
в мене холодильник ще вчора стояв в кімнаті. прямо біля входу. я вже й звикла. вони його привезли - мій новий холодильник, і поставили в кімнату. я їм казала, щоб ставили на кухню, а вони мені, що в них немає часу, що ще багато холодильників, і щоб я сама собі ставила, куди хочу. а мені ж не хочеться. просити оце. принижуватись. чи не принижуватись навіть. але все одно не хотілось просити. турбувати когось. то я сама і занесла. повільно, правда, але занесла. за пару годин з перервами впоралась. тепер стоїть в кухні при вході. зручно.
вже пора лягати, певно. думала, почитаю ще, але пізно. взавтра почитаю. розстеляю ліжко. неприємне, синтетичне простирадло. скаталося.
довго не могла заснути. як заснула, то снилися кошмари, і я вставала. пила чай, і знов лягала.
останній раз прокинулась в п*ять, перед тим в три тридцять. випила за ніч чотири чашки. Це вже норма. завтра сходжу на базар. З іншим може куплю трав.
ранок наступив несподівано, я хотіла спати. очі боліли, але я встала і увімкнула лампу. фарбовані стіни трохи потріскались. але я не знаю, що з цим робити.
помилася, вдягнула чоботи. схопила зі столу млинець ще з позавчора і пішла на фабрику. зранку мені тут не так подобається, як вночі. більше деталей, менше сенсу. гуси ґелґочуть. в мене незручна сумка. зате гарна. я в місті купила. Ось і фабрика - заходити через великі залізні ворота кольору іржі. дивний колір. потім між двома будівлями до третьої, трохи збоку, там я працюю. там мені сиплються ті кришечки, і одні я кладу в один ящик - інші в інший. так до обіду. а на обід іду в столову, але майже нічого не їм там. воно мені смердить. інколи примушую себе, частіше ні. сьогодні ні. потім повертаюся в цех. сиджу там, думаю, поки не пора буде вже починати сортувати.
в мене немає чоловіка. міг би бути, та щось не склалося, і я досі сама. запрошують іноді, і колеги, і якісь мало знайомі. але я не йду. я боюсь їх, чесно кажучи. але не кажу про це нікому. зрідка хочеться чоловіка. частіше ні. сьогодні кіт. і вчора.
Ой, випадково кинула маленьку кришечку в ящик з великими. треба витягнути. ось. сортую далі.
інколи думаю, що пам’ятаю, як це, спати не самій. вчора наче згадувалось. зараз забула. я овоч. часом я думаю, що я овоч.
МИ тоді спали. він відвернувся, а я не спала. обняла його, коли він заснув. в мене вдома сиро дуже. і цвіль де не де. а в коридорі сусіди поклали лінолеум, червоний. це добре. вони не взяли з нас грошей.
сьогодні знов закінчила трохи раніше - на п’ятнадцять хвилин. але і то добре, буду вдома. там трохи супу, горохового. в холодильнику. розігрію, як прийду. часто, як приходжу, хочу яєчню або дерунів. зараз ні. або просто не дозволяю собі вже. Вентиляція вся в пилюці, треба помити.
вийшла за ворота. повний місяць. підсвічує траву, як з середини. спускаюся з невисокої гірки між будинками, повертаю направо. могла б піти іншою дорогою, але хочу трохи прогулятись. людей майже немає. асфальт яскраво жовтий від ліхтарів. тут вони жовті. біля мене - білі. нові.
ось під’їзд. на металевій ручці вже встигла стертись фарба. піднімаюсь повільно, шукаю у сумці ключі. вставляю у замок, повертається туго. На моїй ручці теж нема фарби.
скинула сумку і пальто одразу при вході. залишила лежати. вдивлялась в дзеркало. сірий погляд. увімкнула конфорку, поставила чайник. стала колінами на диван і дивлюсь у вікно. з другого поверху мені видно ті маленькі будиночки, що з іншої сторони вулиці, видно за їхні паркани. вночі там пусто.
в людей садки.
чайник закипів, зробила чаю. занадто гарячий. попекла верхню губу. поставила на стіл, швидко натягнула пальто і вийшла. зайшла назад і взяла з собою речі. ліхтарик кишеньковий, пачку цигарок, гроші. трохи грошей. вийшла, закрила двері, і побігла по сходах. перейшла через дорогу, там сухо. нещодавно був дощ, а небо і досі в хмарах. іду повільно. я зазвичай ходжу швидко, мало хто так швидко ходить, як я, але зараз йшла повільно. дуже незвично. проходила паркан за парканом, будинок за будинком, гавкали собаки. дорога стала ґрунтовою, і пішла вгору, на пагорб.
Ось останній паркан закінчився. Дорога повертає у ліс. Сама незчулася, як стала йти повільно. В лісі нічого не видно, лише дорога трохи відсвічує, і більше нічого. Небо, дорога, і дві чорні стіні по обидві сторони. Боюсь обертатись. Боюсь жити.
З головної дороги звертаю вбік. Мала стежка. Серце вискакує з грудей. Я йду. Минає час – і я на галявині. Я лягаю. На мокру траву. Мені неприємно, але я мушу це робити. Я знаю, що мушу. Я лягаю, і повертаю голову вбік. Дивлюсь на місце, з я кого я прийшла. Темна пляма між дерев. повільно рухаю шиєю. Згадую, як він мене торкався. Хіба ж це не мило. Боюсь вдихати. вдихаю. гладжу землю. Холодно. Зима.
Повільно встаю, обтрушую пальто. Повертаюсь, і йду. Йду назад. Йду повільно, потім швидшу. Ще швидше.
Вже біжу. Темний ліс сказав мені. Я розуміла і раніше, але хіба ж. просто вже час .
Пробігала повз станцію, мимоволі оглянулась на те місце, де вбило жінку. Потім старий гастроном, потерта вивіска, не вистачає двох літер. Вітрини чорні. Нічого не видно в середині. До ручки огидно торкатись.
Я біжу додому. Вже майже добігла. Дихання перехоплює, майже неможливо думати. Я давно не бувала на такій швидкості. Я стара. Я була стара.
Дім. Дім?
Будинок цегляний, трьохповерховий. Мене нудить. Перескакуючи сходинки влетіла на другий поверх. Не можу потрапити в замок – дрижать руки. Ось. Два оберти. Я тут.
До шафи – в кімнаті, поруч з балконом. Я тут. В шафі мій одяг. Шмати. Ось, це плаття. Гарне, чорне, з візерунком. Візьму його. І ось і штани. Ще декілька речей. Дрібниці.
На підлозі шафи валіза. Пакую все туди. Не складаючи. Пхаю . закриваю валізу, ставлю при вході.
Не закриваючи дверей вибігаю на вулицю. Ще трохи. Ще декілька кроків. Я біля воріт. Я знаю, що вони кольору іржі. Але вночі цього не видно. Вони кольору тутешніх людей. Перелізаю через ворота. Падаю. Трохи забила руку. Не страшно. Переживу. Йду до свого цеху – там розбиваю вікно цеглиною, і залажу в середину. Підлога рипить. Довгі дошки в пилюці. Повітря з пилюкою. Конвеєр з пилюкою. Здається навіть, що на зубах пилюка. Спльовуючи, підійшла до наступних дверей. Я знаю, де ключ. Я бачила.
Відкриваю двері, беру каністру. Вона важка, рука трохи болить, але нічого, не страшно. Повільно виношу каністру з будинку, йду до криниці. Ставлю каністру біля криниці, і сідаю. Зараз страшно. Зараз ніяково. Зараз перед очима всі роки, які я провела тут. Хіба я люблю їх. Я не знаю, чи я можу любити. Хотіти, ненавидіти, це все я можу. А любити. Я не знаю, що це. Я знаю, що таке рідність. Але любов. Хіба.
Вони як черви порсаються в моїй пам’яті. Перекидаю відкриту каністру в криницю. Вона спочатку плаває на поверхні, потім повільно тоне. Мене шукатимуть.
Шаркаючи ногами йду додому. Беру валізу. Не закриваю дверей, бо як виламуватимуть, поб’ють дзеркало. Я його не можу забрати. Та й не хочу. Воно тільки сюди.
Їду на першому ранковому.
ID:
379590
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.11.2012 20:53:48
© дата внесення змiн: 22.11.2012 20:53:48
автор: CalixdieBlut
Вкажіть причину вашої скарги
|
