Звучить мелодія знайома…
У сотий раз я тисну play.
Таке близьке по змісту слово!
Вже не хвилює стан речей…
Усе в цю мить стає байдужим-
важливою лиш пісня є!
Спорідненість наша разюча.
Я впізнаю у ній себе!
Розпізнаю і вмить жахаюсь,
уже не йду,а спотикаюсь,
калічусь й знову піднімаюсь.
Я розчиняюсь :..
у просторі, у звуках дивних
на перший погляд-примітивних,
у спогадах-гнилих, застиглих.
В плодах любові: недостиглих,
в таких зелених і гірких!
Раптом й акорд фінальний стих…
Я прокидаюсь…
і дивуюсь коктейлю дивних відчуттів
з космічних стоків, полюсів…
Жму ще раз play-та плеєр сів.
І дощ-немовби знавіснів
і на повіках враз осів.
Чи це не дощ зовсім?А сльози?!
Та розібратись я не взмозі…
Сама в собі- солдат в облозі,
в глибокій ямі на окрузі:
лежу й плачу свій борг Вітчизні.
Своїй землі! Гербу і тризні.
Примаро,щезни!!
Оооо...мені здається,що вона є рідною на даний момент для значної частини нашої малюнької планетки! 
Гарно 
