Напевне, пам’ять зрадила й не відпускає…
Скільки людей — пусті обличчя, холодний погляд, злі голоси… і обман, нікому не потрібний обман. А найгірше те, що обманюють себе ж, свою душу, серце, свою голодну свідомість.
Я, здається, божеволію повільно. Повільно… Чорт забирай, в мене повільно зносить дах, а час іде, іде швидко, безупинно.
На пероні прощаються. Сльози… знову цей біль, і такий же порожній. Лише бачу усміхнене янголя, яке з такою щирістю розганяє диких, голодних, обшарпаних вокзальних голубів. І, знаєте, тепло від цієї наївної ще, дитячої посмішки.
Відвертаю погляд зовсім в іншу сторону, а там мужик риється у смітнику (певно бомж) шукає хоч якось гнилого порятунку.
Навіть не знаю, точніше знаю, але не можу пояснити, що відчуваю саме в цей момент.
Впадаю в ступор, просто м’яко кажучи втикаю, втикаю на бідного голодного і, певно, навіть замерзлого бомжа. Господи, а в нього такі добрі очі, наповнені чи то сліз, чи то вже водка просочується крізь очі.
І тут мене перебивають:
— Як пройти на другий перон?
— Прямо і праворуч. – відповідаю я.
А потім мене наче током гримнуло. Дивлюсь і бачу перед собою бабусю, що міцно притисла до грудей пухнастого цуцика. І я тепер не знаю хто з нас щасливіший: я – самотня істота, що має сім’ю (проте наголошую! Самотня! То в мене душа така), деяких друзів, бабло, щоб місяць вижити і навіть купити собі якісь шмотки; чи бабуся, у якої, судячи з її вигляду, лише квиток в одну сторону і ні копійки у порваних кишенях , проте із вдячним цуциком у руках і її теплим поглядом…
І тут стоп… треба змінити тему, бо заплачу. Чесне слово заплачу. Але ж я зараза сильна особистість дурна поетка і плакати мені не личить аж ніяк (так ще тато мене вчив – не плакати!)
Щось знаєте зголодніла: чи то від стресу, чи тому, що та клята дієта мене таки доконає. Я, як і всі смертні дівки, хочу ході ноги, плоский живіт і сексі дупу.
Аааа… все в дупу:
— Дві булочки, будь ласка, з повидлом і три в одному (напиток такий).
— 5,75.
— Дякую.
Ох, і з апетитом товчу ті булки і тут, як на зло, чи то на щастя телефонний дзвінок перериває мій ритуал порушення дієти.
— Малявка привіт – то дзвонить моя падруга, вона мене любить, тому каже, що я малявка, то так з любові; а ще тому, що я мала ростом.
— Здрастує, дєтка моя, які плани?
— Вино, піво, а? А то в мене депресуха…
І я, як вірна подруга, не кину її в такому стані. Кажу, зустрінемось там то й там (не скажу де, бо то ніби секрет) через 30 хв.
Раптом, очунявшись після дзвінка, розумію, що я вдома, а той, прости Господи, дибільний вокзал мені тільки наснився. І з чого б це? Нє із-вєс-тно…
Ну, карочє, як я то люблю казати… все паніка – 30 хв. А марафет? Ото я провтикала! Ну і нічого. Намазала лице тональним кремом, припудрила носик і в улюблену кафешку до коханої подруги.
Зустрілись. Чмоки-чмоки, а вона плаче.
Ааааааа…. Хелп мі і моє серце! Йду замовляти. Ну і карочє зжерли ми 2 піцци і не повірите, але випили 2 пляшки червоно вина FB.
А ми собі як вип.’єм, то такі трохи дурненькі, та й по приколу пошвендяли в найближчий готель спитати ціну за нічку.
Кажуть: 350 грн.
Ми: Багато.
І щипаючи один одного за дупу, вийшли з того "дешевого" готелю, але кайф було подивитись на дибільні і вкрай здивовані пики тих адмінів, які зовсім не тямлять (втім як і я) у своєму готельному бізнесі.
Ну і карочє, нам було весело. Депресухи як і не було!
Почимчикували ми додому п’яні і щасливі, що ми є одна в одної.
-------------------------------------------------------------------------------------------
І я зовсім не знаю моралі цього вище написано, але знаю напене, що дружбу варто цінувати. Вона — любов, яка лікує від різних зараз.
А вокзал? Не знаю до чого тут той вокзал, голуби, діти і бомж, і ще бабуся, але поверніться навкруг, озирніться! Все, що з нами відбувається – щастя! Навіть моя самотня душа. Просто цілуйте життя по сантиметру.
Дякую за увагу!
14.12.2011 р. 14:35 год, електричка Львів — Лавочне
ID:
345523
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.06.2012 08:38:10
© дата внесення змiн: 22.06.2012 10:22:57
автор: Оле Чка
Вкажіть причину вашої скарги
|
