Мене розбудило сонце. Я відчувала легке поколювання і запах сіна. З просоння не одразу згадала, що було вчора. Цей приємний день.. Коли ми з ним бігали по недавно скошеній царинці, коли раптово почалась злива, та ми далі весело стрибали під дощем. Ми підставляли лиця теплим краплям, сміялися, падали на мокру траву, спускались до річки, яка, годована зливою, пінилась і мутніла. Сонце безсоромно підглядало за дощем і гралось його краплинками.
Ми звикли бути друзями... Та якби він тільки знав, як завмирає моє серце, коли я ловлю його погляд, як лоскоче в животі при випадкових дотиках, як прагнуть губи відчути оксамит його шкіри… Але я не хочу налякати його. Він надто дорогий мені. Боюся, що якщо скажу йому це, він розчарується в мені, адже ми так раділи, що лише друзі. Тому я просто мовчатиму…
Я все ще лежала, не розплющуючи очей. Лагідне ранкове проміння пробивалось крізь щілини в стіні стодоли і м`яко гріло обличчя. Приємні спогади снували в моїй голові сріблястими павутинками.
З цих липких марев мене вирвав дотик до щоки. Злегка холодні пальці торкнулись моєї повіки, сповзли по віях вниз, спустилися, торкнулися кутика губ. Через мить я відчула шкірою подих, а потім обережний поцілунок на губах. Серце провалилось. Відірвалось од артерій і застрягло десь на рівні живота. Я відповіла. Він на секунду розгубився, а потім жадібно впився знов.
Блаженство тривало кілька митей. Потім він відсторонився, і я нарешті розплющила очі. Ми довго дивились один на одного. Його погляд був сповненим ніжності, а очі світились двома жаринками. Від нього віяло якоюсь позитивною енергією, від мене, я відчувала, також.
