В серці тихо щемить від болю,
А в очах вже давно пустота,
Ти сказала, на поки доволі,
Буду жити, як є ще життя.
Користуйся, коли так потрібно,
Моє серце відкрите для слів,
Воно зовсім тепер не привітне,
Ти розбила надії у нім.
Полонила своїми очима –
Ти не думала, як я живу,
Тільки поглядом своїм навчила,
Що любов не дарують в раю.
Ти шукала в мені добре світло,
Подивися, я досі живу,
Як ж боляче, та не помітно,
Подивися на мене, прошу.
Убиваєш своїми словами,
Де ця проклята є пустота?
Я не хочу вмирати, ще рано,
Але смерть так неждано прийшла.
Ні за що я помер, ні для кого,
В тебе відповідь тільки – любов,
Боже, каюся ради святого,
Я тепер навіть Бога прошу.
В мене є безкінечність страждання,
А ти просто не любиш мене,
Ти казала, що все це кохання –
У душі так прекрасно живе.
Мене вічність назавжди забрала,
А ти просто всміхнулась у слід,
Ти не мала душі, просто грала
На чужих струнах серця й душі…
Дуже сильний вірш! Давно не читала Вас! Неперевершено! Мій Вам уклін! Вірш просто проймає до глибини серця! Браво!
Невідомська Вікторія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую за такі слова. Ви просто не уявляєте, як від них приємно і тепло на душі. Спасибі!
А на рахунок того, що не читала... НА жаль, я на трохи покидала домівку.
