Моєму коханому чоловіку присвячується
Минуло з тих часів багато літ,
Змужніли ті, кому судилось жити,
На скроні паморозі ліг наліт...
Та третю вічно за полеглих пити.
У мирний час, у осінь золоту
Його з сльозами проводжала мати,
Не знаючи, що син йде на війну,
Примарні ідеали захищати.
А син ще навіть разу вус не брив,
Він з партою шкільною лиш простився,
В житті, не те що мухи не убив,
Як мама ріже курку не дивився.
Не знала мати, здогад не майнув,
Що сина в пекло кидали задарма,
В лице афганський вітерець подув
Й на чужині чекає вже казарма.
Та де казарма, польовий намет
У ньому бути і в дощі, і в спеку.
Хлопчині доручили міномет,
Щоб захищав країну цю далеку.
Ретельно він виконував накази,
Та не один раз сумнів душу гриз -
За що народу стільки горя разом
Афганському радянський "брат" приніс?..
Чого вони, безвусі хлопці юні
Воюють тут з дорослими й дітьми?..
За що вмирають, як раби бездумні,
Ідуть у вісімнадцять до пітьми?..
Судилось жити хлопцеві надалі,
Хоч і багато друзів полягло.
Він навіть удостоївся медалі
"За бойові заслуги" не за зло.
Його вини і юних тих солдатів
У цій війні кривавій не було,
Чи хоче хто на чужині вмирати,
Своє лишати місто чи село?
У владі гасло крикнули завзято
І, покоління кинули в Тартар...
А мАтері на цвинтарі стояти
За те лиш, що:"Ми взяли Кандагар!"