Найбільшим її хоббі, протягом останнього часу, було безцільне розглядання абажура настільної лампи. Колись цю лампу подарувала бабуся і з того часу вона непорушно мешкає у спальні. Ця лампа не так використовується, наскільки використовується її рожевий абажур. Він був першим, з ким зустрічався погляд. Вона називала його «абажуром бажань». Бувало так чогось прагнула, уявляла, але мета перетворювалась на бажання, а коли вона розглядала старий абажур, бажання здійснювалось. Абажур допомагав знайомитись з хлопцями, здавати сесію, вирішувати конфлікти.
Старий абажур багато побачив за своє життя: як вона ховала сигарети від батьків, як занотовувала щось у щоденнику, як втратила цноту, як ревіла, коли покинув хлопець, як мастурбувала, як довбалась у носі, як наносила макіяж… Всі події він беріг наче найдорожчі таємниці, бо не було в нього ніякої радості у існуванні – тільки споглядання за співмешканкою. Вона постійно віталась з ним посмішкою, такою невимушеною, але такою теплою та бажаною. Він щоранку проводжав її в університет, потай молився щоб у неї все було добре. Інакше не бувало.
Та колись вона виросла, тобто стала зовсім дорослою. З’явився у житті представник протилежної статті, який запрнував одружитися. Погодилася. Яка б не була душа, але сім’я річ потрібна. Тепер з абажуром бачилась не так часто, а згодом довелося переїхати до нареченого. У новому дому було все: шикарне ліжко, посудомийка, здоровезний холодильник та плазма… Дівчинка гарно прилаштувалась. Але тепер, коли вона прокидалася, її очі губилися – з нею ніхто не вітався. Був звичайно чоловік, який обіймав і цілував, але так не вистачало старого знайомого абажуру.
Якось зайшла у колишній дім, у колишню спальню… Очі бігали у пошуках такої потрібно речі.. Немає. Як же так? Помчала до матері, а та тільки руками розвела: «Старий він був і не гарний, віднесла на блошиний ринок.» Перед очима пробігло так багато спогадів, вона не може оттак просто віддати комусь кращого друга. Вона і так зрадила його, залишила зовсім одного, а тепер дозволила позбутись. З очей пустились сльози, мати здивувалася, чому це дочка за мотлохом плаче, але нічого не сказала, а лише орієнтовно пояснила куди віднесла абажур.
На ринку майже нікого не було, але вона знайшла місце, де продавали старі світильники. А ось і він, але чомусь його запаковують якісь тітці. Довго переконувала тітку не купляти абажур, пояснювала, що на ринку він опинився випадково, але хіба ж так просто переконаєш… Довелось дати тітці дві сотні щоб вона від товариша відчепилась. Обійняла, наче власну дитину і тихо-тихо прошепотіла: «Ходімо додому».
Чоловік обурювався, що поруч із дорогими, модними меблями стоятиме якийсь старезний світильник, але її було не переконати. «Він буде поруч!» , - сказала і поглядом попередила про можливі наслідки. Оттак і жив абажур у новій родині, оттак і спостерігав за зачаттям та виношуванням донечки. Тепер молився не лише за улюблену хазяйку, а й за її дитину. Всіх все влаштовувало.
Та одного дня вона вбігла в кімнату, схопила валізу і почала скидати туди речі, потім одягнула дочку, схопила світильник, ледь не розбивши абажур, і побігла геть. Довго абажур намагався втамувати її біль, він був щасливий, бо тепер вони знову удвох, в старій кімнаті…Колись власниця постаріє, і любитиме свій абажур ще більше. Вона вихвалятиметься ним перед подругами, а коли буде сама, розмовлятиме з ним. І якщо час його пошкодує, то одного чудового дня бабуся передасть абажур наступній власниці… Але це буде колись, зараз потрібно оберігати її сон, їй ще так багато потрібно пережити.
ID:
281112
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.09.2011 18:57:46
© дата внесення змiн: 17.09.2011 19:07:37
автор: Ксенія Завальнюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
