Зерно посіяне. Росте.
Та душу каламутить.
Воно чиє? Твоє? Моє?
Хто краще йому служить?
Чи не занадто це зерну?
В надіях щось плекаю…
Віддав усе, що міг, йому,
І ще віддам, що маю.
А паростки давно зійшли, --
Вже колос наливають…
Та в серці щем. Невже це ти?
Як роки поспішають.
Хоч ноги нетривкі, хиткі,
Як і мої, старечі,
Та міцно станеш на свої,
Коли розправиш плечі!
