Цього прохолодного ранку все здавалося несправжнім, прозорим. Неначе якийсь забудькуватий художник намалював картину тоненьким пензлем у сірій фарбі, а потім відставив її до пустої запиленої шафи. Через декілька століть її віднайшли якісь нестелепні туристи у почовганих кедах та кепках. Тоді варто було їм обережно скласти до паперового сховку знахідку, адже це хоч і не священна реліквія, але частинка душі чиєїсь, серце людини, бачившої багато у світі і пропустившої емоції ці через пожовклі полотна, що є більш важливим, ніж усі реліквії світу.
А ці ідіоти-туристи випустили пилюгу століть і вона, сердита, вкрила все довкола, перетворивши цей ранок, ці будинки та алеї, людей та бродячих собак, у одну велику безмістовну сіру пляму.
І не бачивши нічого серед цього натовпу, я пробираюся до знайомої, яка цього дивного осіннього ранку чекає мене на розі вулиці. Я бачу її запилене обличчя і не можу збагнути, чому ця пилюга не торкнулася мене. Мій светр так і залишився синім, а чоботи червоними...
Завмираючи на хвильку, я ніби стаю частинкою тієї намальованої картини, і несподівано для себе мовлю:
- Відчуваєш цей запах? Це запах свіжості. Так пахне осінь.
Ще щільніше заховавшись у теплу кофтину, моя знайома раптом теж починає усміхатися.
- Відчула таки! Відчула! - зітхаю полегшено подумки і з подивом помічаю, що її кофтина поступово починає набирати рожевих відтінків...
