Маленький ресторанчик на околиці міста видався мені напродчуд затишним. Близько шостої вечора я під"їхала до невеличкого міського парку, неподалік якого червоніла, прямокутної форми, споруда. Здавалося, досить придатний час, щоб зняти напруження після робочого дня, пропустивши келих хмільного напою. Навкруги не було і натяку на живу істоту, панувало якесь суцільне безлюддя. Можливо, воно і краще! Зберуся з думками, підшукаю правильні слова, обдумаю хід розмови. Недарма ж я приїхала на годину раніше назначеного часу. Зібравшись з духом, я несміливо відчинила дверцята автомобіля і попрямувала до того місця, де і мала відбутися призначена зустріч, думки про котру мене так само ж лякали, як і ощасливлювали. Повільним кроком я пройшла повз зелені ліхтарі, що на фоні дерев у парку, мало чим від них різнилися. І, хоч повітря у цьому провінційному містечку було надзвичайно чистим, важка задуха здавлювала мені горло, від чого всередині усе просто пересихало. Я ще раз оглянулася назад: моя сіренька Škoda Octaviа 97 року випуску була за кілька метрів від мене. Ще є час передумати, закинути цю дурнувату ідею, сісти в свій автомобіль і назавжди зникнути з вулиць і пам"яті цього богами забутого містечка. Цікаво, що я хочу побачити? Що я хочу почути?!! Навіщо турбувати старі, не затягнені пливучістю років, рани? Навіщо зараз щось міняти? Для чого руйнувати свій усталений світ, свої чітко окреслені правила та позиції в ньому? Для кого? Для себе???!!! Двадцять п’ять років мене усе влаштовувало! А тут, раптом, захотілося змін, захотілося радикальних змін і нових відчутів! А може...а може просто захотілося тепла, якого ніколи не було? Рідного тепла… Ні, я не для того так довго мучилася в роздумах, не для того розшукувала, не для того наважилася написати перша і не для того проїхала пів країни, щоб зараз, отак-от через своє дурнувате боягузтво, увесь наступний відрізок життя картати і винити себе за одну секунду слабкості. Я все вирішила! Я приїхала! І тепер у мене є обов"язок! Обов"язок від якого, як би це не банально звучало, залежить моє майбутнє...і не тільки моє!
Піднявшись бетонними сходинками я прочинила гарно вирізблені вхідні двері ресторанчику! Окинула оком невеличку площу закладу і одразу ж пішла в сторону найвіддаленішого столика в приміщенні. У залі їх було, всього-навсього, шісті – сім , чесно кажучи, - не рахувала. Як і передбачалося, всередині все пустувало як і на вулиці... Здавалося, тут вимерли усі живі істоти, лише молоденька офіціантка, років двадцяти п’яти, з ганчіркою носилася між столиків і прискіпливо їх полірувала. Помітивши мене, вона навіть трохи здивувалася, чим ще раз підтвердила, - місце, котре ми обрали для зустрічі, було не дуже популярним у цих краях. Я розмістилася за столиком у куточку і просто відключилася ... П’ятнадцять хвилин цілковитої тиші і лише час від часу - їдкий звук сухої ганчірки по деревині...Уявляю, що подумала в той момент офіціантка: непривітна гостя (заклопотана роздумами, я мимоволі упустила пукт вітання) з дивним виразом обличчя , мертво сидить і дивиться в одну точку - всі ознаки божевілля Тоді мене мало турбували її висновки щодо моєї адекватності , але все ж, прийшовши до тями і ловлячи на собі зляканий погляд дівчини , я автоматично взяла меню і зробила вигляд, що пристально вивчаю страви, котрі пропонував цей убогий, але такий значимий для мене заклад. Чи вибирала я тоді їжу? Ні ....я дивилася на листки цупкого паперу, де був набір маленьких літер, і думала! Думала....яка вона??? Чи відчуває зараз, в ось цю от хвилину такі ж незрозумілі почуття збентеженості й радості як я? Чи так само хвилюється, так само збирається з духом? І, взагалі, чи хоче вона мене бачити? Чи хоче чути людину, з якою не зустрічалася жодного разу в своєму житті? Я ж для неї чужа ...чужа тітка, з котрою пов"язує ненайприємніша річ - кров людини, яка так просто і так безсердечно покинула мене ...і її! Вона моя сеста... сестра, як то кажуть, по батьковій лінії...але це не найбільше, що нас ріднить, найголовніше і найстрашніше те, шо ми - сестри по нещастю...Мій «татко» покинув нас з матір"ю, коли мені виповнилося шість років. Я не пам"ятаю його зовсім, та й кого я повинна пам"ятати?- п"яницю, що залишив спогад про себе у вигляді страшенних шрамів на обличчі моєї матері? І вона, ця дівчинка, котру від покинув, коли їй ще не було і трьох років. Молодець, «татко», довго не затримувався...Далі була ще дружина, і ще, і ще, аж поки не підхопив венеричну хворобу і не упокоївся десь в сирій землі....і ніхто не прийшов до нього! Ніхто, крім його брата, від котрого я й дізналася про Марійку. Марійку - мою молодшу сестричку, котрій вже виповнилося п’ятнадцять і в життя якої хочу ввірватися я...Знову тиша...
Я глянула на годинник - сьома...У вікні навпроти вималювався чіткий силует стрункої і такої ж рудоволосої дівчинки як я( хм, наш біологічний залишив нам ще й рідкісну рудуватість - і на тому «дякую» )...Вона йшла повільно і невпевнено, напевне, також боялася....і думала. Думала і боялася...Але вона йшла!!! ВОНА ЙШЛА - і це головне....Отже ,зустріч відбудеться...Зустріч неодмінно відбудеться!!!
ID:
200984
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.07.2010 17:33:59
© дата внесення змiн: 09.04.2011 13:01:27
автор: Чорна птаха
Вкажіть причину вашої скарги
|
