Фіолетові сни під ковдрою спільної самотності
бентежать рештки твоєї свідомості.
Ти знову сама, насолоджуєшся станом,
близьким до непритомності.
Чи непристойності?
Ба, леді, та ви знову живете в полоні-обмані. Знову мріяла, надіялась, що він буде останнім. Щовечора пила солодкий чай, щовечора шепотіла тіні "прощай", тому що окрім кішки в кімнаті нікого живого. Нічого нового. Старого домового ти не бачила вже півроку, він з підскоком // втік за твоїм блондином. От клята скотина! Щовечора засинаєш// і чекаєш// нового ранку, чергового світанку, надіючись, що цей початок стане кінцем. І записуєш нові думки червоним олівцем. Записуєш все, що лізе в голову, готуючи чергову бездушну промову, яку неодмінно запишеш в ЖЖ. Еге ж? Він знає тебе як облуплену, тим не менше терпів два роки. Оце так кохання: в кожного свої заскоки! Ти обіймаєш подушку, запиваючи горе Мартіні, плачешся Каті у трубку, що не можеш носити міні, бо цей клятий целюліт і ці зморшки, а ще депресія і так, всього в купі потрошку, і хочеться просто заснути і не проснутись. Забутись. Їб*нутись. Читаєш Рільке, і не знаєш ще скільки, будеш не жити, а існувати. Знову прокидатись - і знов засинати. Спати. Фіолетові сни під стелею апатії ніколи не викликали в тебе симпатії, та зараз вони твої єдині ліки. Найкраще для тих, в кого душі - каліки. Прокинутись, щоб мати стимул жити. Не тужити. Фарбувати губи, очі і вії. Ламати чужі мрії. Битися в істериці. Полетіти в Рим, - ну що ти не бачила в цій грьобаній Америці? Прокинутись - і вдихнути. Зітхнути. Побачити світ крізь призму снів фіолетового відтінку, зрозуміти, що цінувала лиш дешеву картинку. Найбільше щастя було завжди поруч. Ліворуч. Праворуч. Вгорі і внизу. Навколо. Чудово. Різнокольорово. Але переважає фіолетовий тон. В унісон. Нарешті щаслива. О диво...
Самотність теж буває щасливою...
