З повагою,
великому Остапу Вишні.
І
Не було ніде нічого,
І на цьому нічогό
Сидів господь, і звісив ноги,
Сумно; зрозумійте ви його.
Скільки сидів, ніхто й не знає,
Бо й днів ніяких не було.
Робити бачте він щось має!
Аж раптом, в голові як загуло…
Інакше пояснить як вченим,
Чому довелося сотворять:
Твердь, небо, і цей світ зеленим,
Щоби було де постоять.
Спочатку твердь створив як блюдо.
Чомусь на трьох китах, чи то слонах.
Але не хочу бути, як Іуда,
Щоб бачити в тих діях крах …
А потім, вже як на багатті,
Не визнав ВІН абсурд попів,
Признало кулю й Ватиканське браття,
Що крутиться, мільярд віків.
Але вернімось до сотворіння.
Бо твердь - то твердь, а де ж рідня?
Хто ж буде вимагать спасіння…
Настала черга наступного дня.
Створивши всіх тварин по парі,
На глині погляд зупинив,
І в творчому тоді запалі,
Собі подібного зліпив.
Вдихнув життя, як і годиться,
У райський сад його пустив,
А сам приліг, бо натомився,
І в сон солодкий опустився.
Так сьомий день він і проспав.
Проснувся в понеділок, зранку.
Але тоді він ще не знав,
Що вже Адам давно на ганку,
В серйозній справі завітав…
ІІ
Як не просив господь Адама
Пригод на спину не шукать.
Не вговорив…, з єства "біднама"
Прийшлось супутницю ваять
ІІІ
І все було вже на землі,
Що милувало богу око:
Моря і ріки, гори і гаї,
Звірів, птахів і риб – нівроку.
В раю тихенько так, рядком,
Гуляли Єва із Адамом,
Прикрившись фіговим листком,
Ну не світить же перед богом срамом.
Але знайшовся янгол грішний,
Він Єві швидко пояснив…
Як не пручавсь незайманець колишній.
Все ж таки з Євой согрішив.
Розгнівався господь відразу.
Своє створіння покарав.
На землю, ніби ту заразу,
Назавжди з раю він прогнав.
«Чомусь тоді лиш двом в раю
Хватало місця, і тепла.
Тепер попам даєш дуюн,
Вважай душа у рай пішла».
Ох, і розплодилося тепер
Потомків Єви і Адама.
«Колись немилих господу людей»,
І бачите земля ще не пропала.
Добре, що янгол свою думку мав,
Не був, як всі, в небеснім стаді,
Бо рід людський життя б не знав,
І ми тому були б не раді.
Але всерівно дякуємо богу,
Що янгол гріх на душу взяв.
За це собі життя убоге
На віки – вічнії дістав.
ID:
185291
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 21.04.2010 09:52:21
© дата внесення змiн: 21.04.2010 09:52:21
автор: Платон Маляр
Вкажіть причину вашої скарги
|
