́О моя мріє і надіє,
моя Вкраїно, рідна ненько,
моя ти мово материнська,
знов згадує тебе серденько.
То не я ж залишила тебе,
а мною ти не дорожила.
Ми діти твої, Україно,
для чого ти нас породила?
І де тепер твоя дитина?
В чужону світі сиротина,
з опущеною головою,
чужого краю є слугою.
Ми твої тут дочки і сини,
а ти хто є нам? Блудна мати?
та не ми ж покинули тебе,
а ти заставила тікати.
І де тепер шукати долі?
Знов заставляєш нас страждати.
Ні тут, ні там немає світла,
а де тоді скажи шукати?
І моя мрія і надія
за обрій з сонечком сідає
і з кожним днем моє серденько
вона все менше зігріває.
Хотіла би вірити тобі,
хотіла б тебе поважати.
Прокинься, ненько, піднімися,
згадай, що ти є наша мати.
А Україна - це ми. Стануть поважати кожного - ЗА ЗРОБЛЕНЕ - поважатимуть і Країну! Не тільки за слова. Вірш - нагадує досамостійні теми. Зараз, здається, треба шукати інші відповіді. Слог - гарний, поетизований, трошки "назидательній", та це не страшно! Успіху Вам. Приємно, що відроджуються Патріоти!!!
Тільки мусиш попрацювати над римами, розміром...
