«Налийте в келих води
і зачиніть двері…»
(Епікур)
Всесвіт від мене тікає
Білим рогатим оленем,
А між галактиками
Вода. Хмарою.
Така могутня, що породжує
Життя перелякане.
А я в цьому тілі подарованому –
У цьому потріпаному одязі
(Для душі)
Йду вулицями Дубліна
І відчуваю себе дитиною
Серед юрби рудочубих,
Серед юрби неприкаяних,
Що думають про Небо,
Траву і листя.
А кожне вікно – око кімнати
В якій стоїть стіл
І на ньому розсипана сіль:
Зайшов би туди,
Але вітер насвистує
Бадьору пісню
На флейті моїх наскрізьних ран,
Що лишились від полювання,
Коли я був не мисливцем,
А живою мішенню:
Лише тепер зрозумів,
Що спокій – це глибока журба,
Це колодязь відчаю.
І стало якось незатишно
Серед юрби одноплемінників,
Серед міста, яке вважав я рідним.
Як тут не погодитись! Маю такі відчуття, але вдома( Й це найболючіше... Тільки рідна природа зцілює, надає сил. Зараз щиро радію, що Ви з'явились, бо ж давненько не було... Хай Вас береже Всевишній!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00