За вікном осінь… потяг мчав лісосмугою.
Надія уже кілька хвилин, як вийшла із купе, стояла біля привідчининого вікна. Віяло прохолодою, вона дивилася у вікно. В небі безхмарно…. сонце скотилося до заходу. Дерева так миготіли, що загубився контраст пейзажу, лише на якісь миті помічала сонячне проміння, що тут же зникало. Часто кліпає очима, все ж намагалася розгледіти барвистість дерев.
Через кілька хвилин по спині відчула холод. Злегка здригнулася і поспіхом зачинила вікно. На голову натягла капішон сіренької куртки, стала зручніше, боком обперлася об стінку.
Вагон погойдувало… поринула в думки - Ось мамо, ти й дочекаєшся мене, мій приїзд стане сюрпризом. Ой давно ж ми з тобою не бачилися. А й справді так швидко пролетів час.
***
Надія з дитинства мріяла стати перукарем. Уже після п’ятого класу мамі укорочувала, підрівнювала волосся. Згодом зробила їй стрижку і вже все частіше стригла відчима.
Після школи, в містечку закінчила курси перукаря. В селі майже рік займалася перукарською справою. В неї це добре виходило, люди були задоволені.
-Але ж це не заробітки - вкотре задумувалася, треба кудись їхати.
І ось, у таку ж саму пору року, під стук коліс, їхала за покликом душі.
Чи довго думала? Мабуть ні! Незважаючи, що на Сході вже третій рік йшла війна, молодь із села тікала. Хтось у великі міста й навіть до Польщі, Німеччини. А хтось, як і вона, мріяв заробити грошенят в росії. По селі часто розповідали, що там теж непогано оплачується праця. З мовою проблем не буде, то чому й не поїхати? Планувала на заощаджені гроші придбати квартиру в Україні. Можливо навіть у Дрогобичі, чи в Бориславі, неподалік від перукарні де навчалася своєї професії.Та й від рідного села недалеко, щоб навідуватися до рідних.
Від поїздки мати не відмовляла. За одне бідкалася - телефон кнопочний, не бачитимуть одна одну. З приємною усмішкою сказала,
-От і ти доню, вирішила погнатися за довгим рублем?! Важко буде, але побачимо що з цього вийде!
В неї склалося враження, що мати навіть зраділа такому рішенню. А нічому й дивуватися, звичайно матері важко. Відчувала - являється тягарем для сімейного щастя. Вона ж донька від першого шлюбу, на жаль батька й слід простиг, мати навіть не отримувала аліментів. Є одне - єдине фото, на ньому мама і він тримає її на руках.
На зворотній стороні фото написаний рік, на ньому їй чотири роки. Але батька вона не пам’ятає. Знає, що Миколаївна, а прізвище в свідоцтві про народження мати записала своє. Мабуть була для цього причина, тому не торкалася цієї теми, навіщо матері серце ятрити.
Три роки жили удвох та згодом мати прийняла чоловіка з яким побралася. Народила двох синів - близнюків, які уже ходять до школи і щодня, як циганчата просять гроші. А де ж їх взяти, як вітчим любить у ліжку лежати та за день спалити не одну цигарку. А щодо роботи, то ледачкуватий. На якийсь час знайде роботу на будівництві, влаштується помічником і то ненадовго. Та тут усе зрозуміло, адже без професії, кращої роботи і не знайдеш.
По дорозі до автобуса Надія зустріла сусідку тітку Тамару. Побачивши її з валізою, жінка здивувалася,
-О! І ти вже кудись зібралася, часом не до батька?
Дівчина трохи розгубилася, але випалила,-
-Якби знала адресу, може б і до нього поїхала.
-Ой, ні дитинко, адреси не знаю. По селі чутки ходили, що служив у Дніпропетровську, ніби туди й поїхав. Та хто ж тепер нам на весілля буде зачіски робити? Але, як вирішила, хай Бог допомагає! Щасливої дороги!
Подякувавши, Надія поспішала на автобус.Та розмова за батька чомусь збентежила її – Я взяла сімейне фото та чи він пам’ятає, що в нього є донька?! Таких татусів на землі напевно мільйони.
Москва велике місто, людей, мов комах. На жаль ні в центрі міста, ні поблизу, роботи не знайшла. В пошуках три дні, дві ночі мусила пересидіти на вокзалі в платному залі відпочинку.
Здавалося об’їздила пів світу. Та нарешті їй вдалося, на околиці міста в перукарні, знайти вільне місце й неподалік зняти квартиру.
Однокімнатна квартира в новобудові її влаштовувала. В мікрорайоні кілька багатоповерхівок, магазини, школа, дитсадок, лікарня й дві перукарні. В одній із них, після місячного випробувального строку її прийняли на роботу.
Довкола будинків дороги не приведені в належний стан, в дощову погоду під ногами багно. Та мешканці протоптали стежки. І кожного ранку можна було спостерігати, як люди вереницею поспішали до зупинки автобуса, щоб потрапити на роботу.
Працюючи в перукарні, Надія перший рік висилала матері гроші. Але згодом зрозуміла, скільки не вишле, то все мало. Довелося замислитися, а чи варто? А кому я потрібна, хто про мене подбає? Та минуло два місяці, її гризло сумління,чи правильно зробила? Можливо мамі дуже потрібні мої гроші?!
Хоч дитина і на відстані, напевно кожна мати серцем і душею відчуває тривогу за своє чадо.Тож Надії довго сумніватися не довелося. Як зазвичай, раз на тиждень, ввечері подзвонила мати. Поцікавилася її справами, розповіла про братів- близнюків, про своє життя, буденні клопоти. Уже, як прощалися сказала,
-Ти оце перестала гроші присилати, то вже й не треба. Я розумію на чужині життя не мед, тобі мабуть і самій скрутно.Ти ж знаєш, ми тобі нічим не допоможемо. Мені боляче це сказати, але розраховуй на себе. Будуй своє життя, більше заощадиш, може й справді придбаєш квартиру. Ми самі поставимо хлопців на ноги, не хвилюйся, якось воно буде.
Ці слова втішили Надію,
-Мамо, дякую за підтримку. Я постараюся, щоб усе задумане здійснилося.
А час летів… багато планів, надій і сподівань та все пішло не так, як мріялося. Зустріла Олега… перше кохання. Часто приходив у гості та через якийсь час стали жити разом. Він пропонував одружитися, але з часом вона засумнівалася, не треба поспішати. Адже він транжирить гроші. Хоч і оплачує квартиру й дає гроші на продукти та щодня витрачає гроші на пиво і два-три рази на тиждень ходить до клубу «Комп’ютерні ігри». За професією будівельник, зарплата непогана, але про заощадження й не мріє. Вважав знявши квартиру, в ній можна все життя прожити. Це її насторожило, рішення було остаточним - він не готовий до сімейного життя. В одній із розмов Олег проговорився, що приїхав з Донецька і тут залишиться жити при любих обставинах.
Ось тоді Надія і вирішила - Попрацюю іще з рік, матиму гроші, тоді можна й повернутися в Україну.
Минуло півтора року…
Осінній вітер… шелест листя. Руде знівечене, а деінде з зеленими смужками, воно по обіч дороги змішане з багном, ніби низька огорожа, що відділяє стежку. По ній здаля по воді де-не - де маленькі калюжі, в них подібні корабликам, плавають жовті листочки.
В коротеньких чобітках на низеньких підборах, вона йшла по стежці й тягнула валізу. Намагалася йти якнайшвидше та все ж остерігалася, щоб не захляпати темно – коричневі штани . Хоча вони вузькі, але обережність не завадить. Легенька усмішка прикрасила обличчя, коли перед собою в калюжі побачила листочок – Ох осінь - осінь, але ж так красиво! Мені б такий, тільки справжній кораблик, щоб швидше потрапити додому. Та нараз думки роздвоїлися –Додому… А що там на мене чекає?
Вона тільки тепер усвідомила, що був сплеск емоцій, все вирішила спонтанно. Але ж терпець урвався,- заспокоїла себе. Три роки разом, а порозуміння так і не досягли. Майже щоденні сварки за гроші, примусили зробити вибір.
В цей же день звільнилася з роботи, зібрала валізу. Розчервонілий на обличчі, Олег лежав на дивані, мовчки спостерігав.
Коли віддавала ключі від квартири, розчула сарказм у його голосі,
-А не пошкодуєш?!
-Та ні, наші стежки розійшлися.
-Ну тоді щасливо!
По дорозі до автобуса бурчала ,- Ну то й добре, можна сказати розійшлися друзями. Ох, мамо, важко зробити такий крок, але я не хочу такого щастя, як у тебе.
У автобусі багато вільних місць… вона присіла біля вікна. Автобус набирав швидкість, що за вікном не помічала. Думки снувались павутинно - А чи було в нас із ним кохання? Та мабуть ні! Чи це роки, чи сумісне життя придає мудрості? Хоча в душі таке гірке розчарування та все ж, я зробила правильний крок. Я сильна, все витримаю, життя продовжується.
На залізничному вокзалі занадто гучно…люди з сумками, валізами, всі поспішають хто куди. Надія впоспіх прочитала розклад потягів. За пів години відійшла від каси, в руках тримала квиток. Задоволена, злегка розчервонілась, поспішала. До відправлення потяга залишалося хвилин десять, не більше.
Підійшовши, до вказаного в білеті вагона, вона рукою намагалася з чола забрати мокре волосся. Бальзаківського віку провідниця, взяла квиток, зміряла її з ніг до голови й посміхаючись,
-Ото життя і все ми поспішаємо, чому нам ніколи не вистачає часу.
Важко перевівши подих, Надія заговорила тремтячим голосом,
- Мені до вас! Добре, що встигла.
-Давай проходь, бачиш, уже зелений сигнал горить, тож будемо відправлятися.
В тамбурі пусто, з полегшенням перевівши подих - Ну от, здається я їду.
У купейному вагоні майже всі двері відчинені. Чути розмови, шелест паперу, брязкіт ключів, скрип валіз, сидіння.
Аж ось і її купе… двері відчинені. Її зустрів пронизливий погляд жінки,
-О! Дивися синку до нас поповнення. Маємо супутницю, дорога не близька, думаю не сумуватимемо.
Дівчина привіталася, зиркнула на хлопця - О, як схожий на маму! А йому років двадцять п’ять, не більше.
В сторону відставила валізу, хлопець зразу ж піднявся,
-Якщо вам не потрібна, давайте я її підсуну під сидіння.
- А він чемний –в її умі мелькнула думка.Трохи розгубилася, почервоніла. За мить втрутилася жінка, ледь всміхаючись, підтримала його,
-Так Максе, постав під своє сидіння, жінкам завжди треба допомагати.
Біля себе долонею постукала по сидінні,
-А ви не соромтесь, присядьте. Чую рідну українську мову, то ви теж до Харкова їдете, чи десь ближче?
-В Харкові пересадка, а там і додому.
Чи й снилося їй колись, що вона потрапить у таку компанію - точно ні!
Познайомилися…, жінку звали Ельвіра Борисівна. Хоч і роки та вона дивилася за своєю зовнішністю - брови, манікюр, макіяж, як ніби жінка з якогось французького серіалу. Тоненький, в’язаний, світло- сірий светр з люрексом пасував до її карих очей і каштанового волосся. Каре - зачіска ідеально підкреслює вилиці, придала обличчю виразність, привабливість.
В купе сміх, веселі розмови… разом вечеряли, пили чай.
Надія кілька раз на собі відчувала погляд Макса. Він сидів навпроти, свердлив очима її тендітні плечі і доволі об’ємні груди. Дівчина час від часу на грудях поправляла кінчики розпущеного світло – русявого волосся, намагалася їх приховати.
Раптовий дзвінок мобільного телефона перервав бесіду. Ельвіра незадоволено подивилася від кого дзвінок й з обуренням до сина,
-Ох і коли я буду мати спокій. Це знову з роботи.
Надія піднялася,
-Я на кілька хвилин вийду…
-Ні-ні! Тут ніяких секретів, сядьте, - заперечила жінка.
З телефона лунав жіночий голос, Ельвіра слухала, похитала головою. кліпала очима, нарешті заговорила,
-Ну у вас, як завжди, тільки я не на місці, відразу проблеми. Так, я все зрозуміла. Перукарню не закривайте, через два дні вийде Волошина. Ти сама попрацюєш. У тебе ж є записані на манікюр?
Вона слухала і знову кивнула головою,
-Ну то й добре, як приїду,з усім розберемося. Ну все, бувай!
Надія дивилася на неї прямим поглядом,
-Ви маєте свою перукарню?
-Так! Маю на свою голову. Жіночий колектив, це вічна проблема. Одна у декретній відпустці. Друга відпочиває в Трускавці, через два дні має бути на роботі А в третьої донька хворіє, терміново повезла в Київ. От і думай, як залишитися на плаву, не втратити клієнтів.
В дівчини забігали очі - Сказати чи ні? А може це мій шанс? Намагалась приховати хвилювання, нарешті наважилась,
-А ви знаєте я перукар, маю стажу майже чотири роки.
Макс зацікавлено дивився на неї,
-І чоловіків теж стрижете?
-Так,звичайно.
Він всміхався позирав, то на неї, то на матір,
-Оце так новина. Думаю вам є про що поговорити, на якийсь час я вас залишу.
Він вийшов…
Ельвіра засипала Надію запитаннями, попросила коротко розповісти про себе. А що ж їй було робити - Нехай пан, або пропав або користь, або невдача та все ж зміниться життя. Ніби на сповіді, навіть непроховала що мала стосунки з Олегом.
Після почутого, Ельвіра, аж прицмокнула губами,
-Ну- ну,думаю тебе життя чогось навчило.Та ти молода, попереду іще не одне буде розчарування, таке воно наше земне життя.
Вона повернулася до вікна. Ніби у світлі придорожніх ліхтарів шукала рішення.Чи довіряти інтуїції, запропонувати до себе на роботу? Здається непогана дівчина, хто живе без помилок? Та іще ж така віком, як мій син. Але ж плани має, хоче купити квартиру. Кому яке щастя! Хтось живе на всьому готовому, а хтось вливається в цей несправедливий світ, в надії всього досягти самому. Треба поговорити з Максом, що він скаже? Не думаю, що вона стане завадою його дружбі з Маргаритою. На перший погляд, вони неначе і чимось схожі, чи може кольором волосся, але ж Маргаритка молодша. Чотири роки,як з батьком нам стали сусідами, ніби порядні люди. Втрата рідної людини напевно дуже подіяла на життя цих двох. Але все ж Микола молодець, не знайшов собі іншу жінку. Всю увагу приділив доні, щоб добре навчалася та поступила до медінституту.А мені на старості років, вдома краще мати медика,чим перукаря. Але ж дівчині допомогти треба, ніби щира, не розбещена.
Надія розуміла - зараз її краще залишити, вийшла з купе.
Біля вікна стояв Макс,
-Ну і ну, напевно моя мама запитаннями засипала вас. Співчуваю та я піду, думаю час відпочити.
У відповідь побажала хороших снів.
Він тільки відчинив двері купе, біля нього прослизнула Ельвіра,
-Надіє, ти мабуть дивуєшся, що син не запропонував тобі нижню полицю. Він у лютому місяці дві тисячі чотирнадцятого року був на Майдані. Отримав травму правої ноги. Хоч і зробили кілька операцій, але й нині шкутильгає. Оце ж і літаємо в Ізраїль, на консультації.
-Та нічого, основне живим залишився., співчуваючи сказала дівчина.
І вже веселіше,
- Він молодий, може для цього потрібен час, звикне. Звичайно це важко прийняти, але основне в житті, щоб був нормальним серцевий ритм і велике бажання жити.
Ельвіра повернулася в купе. Надія, трохи постояла, теж повернулася в купе. Відчинивши двері, зрозуміла, що перервала розмову.Та не проронивши й слова, за мить лежала на верхній полиці.
В купе запала тиша, лише стук коліс порушував її. Дівчині не спалося, думок цілий міх, після розмови, емоцій не приховати. Минуло з пів години, Ельвіра встала, випила води й тихо прошепотіла,
-Надю, Макс так солодко спить, давай вийдемо, поговоримо.
Вони довго спілкувалися, в основному про роботу. Ельвіра запропонувала провести турне по Харкову і по Києву. Дізнавшись, що дівчина навіть і в Києві не була, просто наполягала. Надія не знала, що сказати, шкодувала грошей, адже вони їй так будуть потрібні. Із відкладених на квартиру, боялася й сотню взяти. Все зважила, розуміла, допоки немає роботи, треба економити.
Жінка хитро позирала, побачивши, її сумне обличчя,зрозуміла, що хоче відмовитися. По – дружньому поклала руку на плечі, прихилилася,-Не вагайся, Поїдеш з нами, будеш працювати в моєму салоні. Хіба ти проти? Думаю така пропозиція тобі сподобається.
В Надії серце пташкою затріпотіло, ледь не вирвалося з грудей. Душа переповнена радістю. Від почутого, емоції зашкалювали.Вона ладна була розцілувати цю жінку, хвилюючись запитала,
-Це ваше рішення, а ви не передумаєте? Мені й справді дуже потрібна робота.
-Ні, ну що ти. Я слів на вітер не кидаю. На цю тему уже й з Максом поговорила, він не проти. Восени і взимку важко зняти квартиру, якщо навіть і не вдасться знайти, місяць - другий поживеш у нас. О ледь не забула, а в паспорті стоїть штамп про одруження?
-Ні, ми просто жили разом, я ж вам все розповіла.
-Добре! Ти подумай над тим, що я тобі запропонувала.Зараз треба хоч годинку поспати, приїдемо в Харків, там усе й вирішимо.
Надія ні на мить не стулила повік. В голові роїлися думки. - Погодитися чи ні? Собі задавала питання - А що я втрачу? А, як моє обслуговування клієнтів їй не до вподоби, що тоді буду робити? Сама каже, що важко зняти квартиру, але ж я не хочу їм дошкуляти. Цікаво… щоб мама сказала? Та воно напевно на краще, вона ж й досі не знає, що я покинула Москву, не буде хвилюватися, не чекатиме.
Потяг Київ – Дніпро відправився згідно розкладу, набирав швидкість..
Вони їхали в плацкартному вагоні. Збуджені, виснажені, але задоволені. Позаду турне по Харкову й по Києву.
Надія від побаченого в захваті. Лежачи на верхній полиці, роздумувала – Ні, не шкодую, що поїхала з ними.Чи й довелося б мені коли небудь у житті побувати в історичних місцях, храмах та дізнатися скільки всього нового. Цікаво, чи це доля мені познайомитися з цими людьми? І тут же згадала маму, яка ніколи не виїжджала з рідного містечка. Думала про братів -Треба буде сказати мамі, щоб не тримала їх біля себе. Після закінчення школи, нехай в обласне місто їдуть навчатися, згодом хоч світ побачать.
Раптово Макс торкнувся її руки,
-Надіє, я уже зголоднів, може повечеряємо.
-Добре, я не проти - відразу донизу опустила ноги.
Він не чекаючи, зняв її з полиці, не відпускав, прямим поглядом дивився в її блакитні очі, прошепотів,
-Я ладен у них втопитись.
В цей час Ельвіра лежала до них спиною, але почувши шурхів, повернулася.
-Я що заснула? Ми що будемо вечеряти? Вже носять чай?
Макс відійшов у сторону,
-Та оце ж розбудив Надію. Я такий голодний, а ви спите.
Жінка, років тридцяти, що лежала навпроти Надії, почувши ці слова посміхнулася до Макса й повернулася до стінки. Він, трохи виправдовувався,
-Вибачте, ми вас потурбували, але ж це плацкартний вагон.
Після вечері, кожен намагався заснути. Звичайно купейний вагон набагато комфортніший, але інколи треба змиритися з тим що є.
Надія згадала, як вони з Максом були в Києві у МакДональдсі. Ельвіра чекала поки вони дещо придбали на обід. Коли Надія намагалася дати йому гроші, він категорично заперечив,
-Е ні! Досить, що за турне заплатила сама, змирився, а тепер іще за це? Ти мене хочеш принизити? Я чоловік, чи хто?
Її щоки вмить почервоніли, випалила,
-А ми що вже перейшли на ти?
-Еге ж перейшли! Скажи чого лямку тягнути, час летить, не втрачаймо його! І не сердься, краще всміхнися, це тобі більше личить.
Двигнувши плечима, погодилася,
-Ну добре, добре.Тільки не ображайся!
Їй хотілося запитати, а що скаже пані Ельвіра? Але він так на неї дивився, що побоялася й слово сказати.
Думки роздвоїлися - Ба, гадала він балуваний матусин синочок, напевно помилилася. Та хіба б тоді пішов на Майдан? І чого я про нього так подумала?!
Поверталися до Ельвіри …Макс тримав її під руку, сказав ледь усміхаючись,
-Ти не дивуйся, що інколи в мами беру гроші.
Продовжив уже з веселою ноткою в голосі,
- Просто в неї надійніше від злодіїв приховати.
Та за мить його голос посерйознішав,
-Щоб ти знала, я не з ледарів і не симулянт, закінчив технікум, нині працюю бухгалтером у двох невеликих фірмах. О, до того ж у мене після травми третя група інвалідності, думаю тобі мама сказала.
-І що так довго?- Назустріч підійшла Ельвіра, продовжила.
-Гайда! Швидко обідаємо і на потяг, а то чого доброго іще запізнимося.
Далі буде
ID:
997293
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.10.2023 15:00:24
© дата внесення змiн: 27.08.2024 07:38:40
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарно Вам вдається. Ніночко! 
