1
Весняний день… та погода нестійка, небо в сірих і синіх хмарах.
На часі в весільному вбранні: алича, персики, абрикоси .Квітучий сад, стоять неймовірні пахощі. І вже бджоли тут, як тут.То відлітають, то знову прилітають - кожен позаздрить їх природній працьовитості!
Неподалік, на городі Поліна саджає капусту. На якісь миті випрямиться, погляне на красу дерев, ніжність пелюсток, ніби в них шукає підтримки, щоб відволіктися від думок. Її думки - хвилювання про єдину доньку Марійку. Через три дні в неї день народження, чи цього року приїде? Думки далеко, спогади навіюють смуток.Краплини сліз мимоволі затримуються на віях та згодом, все ж падають на землю, чи на кофту.
Перед очима картинка, як донька фотографувала себе біля квітучих дерев. Сяюче обличчя, щира сонячна усмішка зігріває материнське серце. Та радість була недовгою. Саме за рік до закінчення школи Поліна зустріла Максима, який з нею працював на одній фірмі.
На той час, уже минуло п’ять років, як її чоловік розбився на автівці. Сама не вірила, що в такому віці, ще можна зустріти чоловіка, в якого й справді можна закохатися. Перед колегами свою прихильність до нього не приховувала.Через півроку після знайомства, він прийшов з валізою, вмовив її жити разом. Марійка не мала наміру сперечатися з материним рішенням. І, як дитя, часто демонстративно показувала на собі новий одяг, який їй придбали. В сім’ї лагідно й весело. Особливо вечорами, коли Поліна займалася бухгалтерією, з іншої кімнати чула гучний сміх. А часом і вереск, потім донька забігала й неприховуючи радості, збуджено повторювала,
-Ну й дядько Максим, ну й дядько Максим. Мам, а він грузин чи вірмен? Де ти такого відкопала?! Мені теж до вподоби прості й веселі хлопці.
А матері тільки цього й треба, тішилася, що все склалося на краще. Хоча часто згадувала передсмертні слова бабусі,
-Я розумію в тебе одна дитина та ти ще сина будеш мати.Ти тільки не хвилюйся за мене.Прийшов мій час вас покинути. Я іще скажу кілька слів, але на твої запитання не зможу відповісти. Ти не тримай при собі Марійку, в неї життя буде складне, але вона буде щаслива. Матиме гріх та ти, як мати маєш їй пробачити. Моя бабуся казала, що на нашому роду є прокляття, тому іще замолоду наші чоловіки гинуть. Раніше на війні, а в останні роки, розбиваються на автівках. Якось циганка і мені казала, треба відпустити доньку, щоби закінчилося прокляття. Але я не наважилася, як і ти трималася маминої спідниці. Ти остання, що залишилася без чоловіка, а чи буде щаслива Марійка залежатиме від тебе.Ти сильна, все мусиш витримати.
То були останні слова бабусі, яка виховувала її з п’яти років. Адже батьки Поліни загинули в трагічному ДТП. Вона і справді, згадуючи родину по- материнській лінії, жахнулася, бо й справді жінки залишалися без чоловіків. Але вони всі жили дуже далеко, її життям не цікавилися, тому й вона не шукала спілкування.
2
В Марії нове життя, позаду шкільні дні, випускний бал. Вона мала бажання навчатися далі та тільки де і яку мати спеціальність, ще не вирішила.
За цей рік донька подорослішала, стала доволі замкнутою. Інколи Поліна намагалася підібрати ключ до її сердечка, щоби поділилася мріями, планами. У відповідь тільки й чула,
-Часу на роздуми немає. Твій Максим не проти, щоби я навчалася за кордоном, тож думаю в мене все буде добре. Ми з тобою будемо по різних берегах річки, я в Польщі, а ти тут. Це не так далеко, автобусом їхати всього години три - чотири, не більше.
Час швидко плинув… Максим часто побував за кордоном, як і обіцяв владнав всі справи. Марія навчалася в університеті, знімала квартиру. Господарка квартири, жінка пенсійного віку, в минулому вчителька польської мови. По поверненню додому, Максим задоволено розповідав, як йому повезло знайти квартиру,
-Ну я думаю, ти будеш задоволена. Господарка квартири допоможе Марії вивчити іноземні мови та й так обіцяла допомогти. Вона на пенсії, в ліцеї викладала польську і англійську мови. Хай навчається, а за фінанси не хвилюйся, в мене є заощадження, потягнемо.
Не пройшло й місяця…. одного вечора Поліна невесело зустріла чоловіка. Як було не помітити її хвилювання, адже обличчя, то блідло, то пашіло рум’янцем. В душі тривога, щось сталося, може щось з Марією? Та за мить цю версію відкинув, не пройшло й години,як спілкувався з нею. В цей час, дружина на стіл розставляла страви. Максим підійшов ззаду, обома руками пригорнув до себе,
-Ану дай мені свої стиглі вишеньки, хай я пригублю.
Вона різко повернулася, її вії тремтіли, прикриваючи збентежений погляд,
-Ой Максе, до цілувались, натішилися коханням.
Все ж його губи ніжно торкнулися її красивої шиї,
-Ну – ну, розповідай! Ану, що такого сталося, що я не знаю?
Різкі рухи руками, враз розширюються зіниці, знервовано на собі обома руками гладила фартух,
-Я вагітна! Розумієш, я вагітна!
Раптова його усмішка згладила її пил. Не зводячи з неї очей, перехопив її руки, приклав до свого обличчя,
- Ану подивися мені в очі.Так це ж прекрасно! Хіба не можна нам мати дитину? В чому справа? Я вважаю поки Бог дає дітей, треба їх виховувати, продовжувати рід. Ми доволі молоді, ще спроможні виховати й не одну дитину.
Вона здвигнула плечима так, ніби хотіла щось сказати та його манливий тон відразу змінився на грубуватий,
- І так, щоби я більше не чув ніяких розмов! Тим паче про аборт! Ти знаєш до якої сім’ї я належу, в нас це заборонено!
Цей вечір їй надовго запам’ятався.Тут і зізнання в коханні, поцілунки й умовляння, а згодом і погрози .Скріпивши волю в кулак, мусила змирилася з його рішенням, під серцем носила хлопчика.
З донькою спілкувалася по скайпу. Помітила, як її дівчина розквітає квіткою, подорослішала. Але чомусь майже завжди розмови були короткі, тільки про стан здоров’я та про навчання. Донька весь час попереджала, що не варто витрачати час на пусті балачки, треба більше уваги приділяти навчанню. Інколи Поліні здавалося, що вона просто уникає довгого спілкування, тому й сама, довгий час соромиться зізнатися про вагітність. Та якось у роздумах вирішила – Як народжу тоді й скажу, нехай для неї це буде сюрпризом. Її заспокоювало, що Максим часто їздив за кордон, доньку забезпечував усім необхідним. Подумки вмовляла себе - Коли жінка в надії, заради дитя, основне мати спокій і вірити, що все буде добре.
Максим крутився, як білка в колесі. Тільки й розмов про роботу, що відбувається на фірмі та про нові договора,які змушують часто побувати за кордоном.
3
Одного разу Максим приїхав з Польщі дуже виснажений. Лиш переступивши поріг, кинув сумку,
-Люба, я не голодний та майже дві доби не спав, йду в ванну. Ти мої речі,будь ласка, закинь у пральну машину.
Оце сюрприз! Такого іще ніколи не було,. Приїжджаючи з відрядження, він завжди сам давав раду своїм речам. Згодом, Поліна кидаючи сорочку в пральну машину, помітила, як впав на підлогу шматок паперу. Поспіх хотіла викинути, але передумала. -Напевно записка, цікаво, ще й якоюсь іноземною мовою.
Жіноча цікавість завжди перевершує сумніви.. За мить приховала її, вирішила, при нагоді, знайде перевод в інтернеті.
Через пару днів, вона і справді знайшла перевод- « Брате, не хвилюйся в неї все нормально. Їй народжувати через п’ять місяців. Я загубив телефон, коли придбаю, тоді сам перезвоню..»
Брате - задумалася Поліна. Але ж ніколи ніякої мови й не було, що в нього в Польщі є брат. Згадавши, як з ним познайомилася, як він залицявся до неї, приносив подарунки, зрозуміла, що про нього майже нічого не знає. Оце так закрутив! Тут же заспокоїла себе - Але маю, що маю, віддаю себе долі, нехай вона вирішує, як буду жити далі. Основне для мене, це народити здорового сина.
Пройшов час… Поліна народила славного хлопчика. Чорнявого, як чоловік, але з блакитними очима, які успадкував від неї. Щастю не було меж, чоловік майже щодня приносив квіти часто балував золотими прикрасами, щоразу підкреслюючи,
-Це тобі за сина! Я маю спадкоємця, це моя надія і гордість.
Минув лише тиждень, Максим привів помічницю в дім, щоб долучилася до робіт в господарстві. А вона, щоби при змозі знаходила час для відпочинку та більше уваги приділяла вихованню сина.
Її здивувала реакція доньки, вона доволі спокійно відреагувала на новину, що має брата. Її сухий текст вітання складався лише з кількох слів, ні радості, ні здивування. Цим, на якийсь час, спровокувала задуматися -Може Максим їй сказав? Але довго про це думати не довелося, син кричав, наполягав, щоб його погодували.
Марія ж повідомила, що на канікули не приїде. Є деякі предмети, які треба підтягнути. Запевнила, що в неї все гаразд, усім забезпечена, тож хвилюватися не варто. Наостанок заспокоїла, сказала трохи веселіше,
-Мамо, я ж недалеко,часто спілкуємося. Нас роз’єднує річка Південний Буг. Вода в ній чиста, аж видно, як плавають рибки, так і в мене все добре. Ми з тобою просто по різні береги, не сумуй. В тебе зараз клопоту вище даху, тож шануйтеся! Па-па!
Після розмови Поліна пригадала, як вони з донькою гуляли біля річки, слідили за зграйками маленьких рибок у воді. Її усміхнене обличчя, сяючі оченята, в яких раз - у- раз з’являлися зоринки.
Де ж тут не скотиться сльозина. Материнська душа весь час піклується про дитину, сумує за своїм чадом.
Якось Поліна запитала чоловіка, може він доні проговорився про її вагітність. Але він відразу, взяв це запитання на багнети,
-Ти мені не довіряєш?!
Та, як можна було не повірити! Адже тільки про щось слівце замовить, як уже все жадане з’являється в домі.
Поліна марно надіялася на приїзд доньки на її день народження. Лише за день попередила, що не приїде, адже кінець навчального року. В навчанні дуже щільний графік, що навіть й пару годин не можна пропустити.
Артур підростав на радість батькам. Але Поліна перед донькою відчувала провину. – І я не поїду з дитиною, і вона не хоче хоч на пару днів приїхати. Нехай би уже приїхала, наговорилися би вволю, на душі би полегшало. Що по скайпу, якби ж насправді пригорнути, як у дитинстві, поряд побачити світлі оченята, любиму усмішку.
Всі дні і ночі Поліна присвячувала сину. Максим, то пізно приходив з роботи, то знову їздив за кордон. Інколи, уже по приїзду з-за кордону не пізнавала чоловіка, то був ласкавий і голодний до жіночої ласки, тепер же дуже змінився. Та все ж ніби умовляла свою душу – втомився, поїздки виснажують.І відразу підбадьорювала себе – нехай і без любовної близькості, але ж засинає в моїх ніжних обіймах.
4
Минуло два роки… тепер Поліна по господарству справлялась сама.
Артурчик підріс, вона все частіше з чоловіком заводила розмову про доньку.
-Ну вона зайнята, кажеш їй навчання важко дається, але ж хоч на два- три дні можна приїхати. Наш синок підріс, може ми до неї з’їздемо?
-Ні- ні, тільки не зараз, мені зараз не до цього та й з фінансами туго.
Чи тобі мало того, що ти спілкуєшся по скайпу? Це ж такі витрати, поїздка, готель. Тим паче кажуть уже в Європі зафіксували «ковід», є смертельні випадки. Нам ризик ні до чого, треба просто перечекати.
А «ковід» прийшов і в Україну, і насправді змінив життя. Тепер про поїздку ні слова. Материнське серце весь час у тривозі й напрузі, як же там Марія, вона ж одна?
Донька ж запевняла, заспокоювала її,
-Мамо, видно нам так судилося, бачиш що коїться, ніби наша річка замулилася, тому й бере жура. А «ковід» це не іграшка, вмирають люди. І нам треба берегтися. Це все ж колись закінчиться, тоді й побачимося. Чи я до вас приїду, чи ви до мене.
Два роки поспіль у напрузі… але доля дала шанс на життя. Їх сім’ю «ковід» обійшов стороною. Максим задоволено позирав на сина,
- Мій син, як міцний горішок, наша кров! Молодець!
Поліна дивилася на чоловіка, раділа, що все добре. З донькою спілкуватися по скайпу ніби й звикла, але часто снилися дивні сни, в душу підкрадалась тривога. Марія уникає розмов про особисте життя, щоразу підкреслюючи, що треба вчитися. Звичайно її це насторожило. І на личку славна, ніби й характер має спокійний, чому ж сама? Після думок посміхнулася, мабуть все добре, була худенька, як тростинка, тепер же, як розквітла троянда. Та ось уже скоро закінчить навчання, знімуть карантин, повернеться додому, в купі таки легше вижити і на душі буде спокійніше.
Минуло півроку…
Початок осені не часто балував дощами, але небо майже щодня густо вкрите сірими хмарами. За вікном вечоріло… вітер раз – у- раз зривався, хилив дерева, ніби намагався з них зірвати листя.
Максим збуджений повернувся з роботи, тільки й встиг за собою зачинити двері,
-Полю, дякувати Богу «ковід» майже минув, ми можемо поїхати в Польщу. І не тільки в гості, а й на постійне проживання.
Від несподіванки, вона , як стояла біля крісла так відразу й присіла на нього. Їй хотілося сказати -Оце так новина, як сніг серед літа. Але побачила його обличчя, покрите червоними плямами, зрозуміла, краще промовчати.
В цей час, син за столом грається машинками. Побачивши батька, кинувся до нього,
-Тату… тату, подивися які в мене нові є, це ми сьогодні з мамою в магазині купили, я сам вибирав.
Син у обіймах батька отримав шоколадку,
-Ось тримай! Молодець! Іди в кімнату, подивися мультики.
Малий посміхнувся й бадьорим дзвінким голосом сказав,
-Дякую! Це якась новенька. Я таку ще не їв!
За мить крутнувся й зник у своїй кімнаті.
В розмові з чоловіком, Поліна зрозуміла, що він давно про це мріяв. Адже його запросили на роботу в Польщі, яка пов’язана з його фірмою де він нині працює.Воно би й порадіти, адже буде недалеко від Марії, але переслідував страх. Вона ніколи не була за кордоном, не знала англійської мови і це її лякало. Після довгої розмови все ж погодилася на переїзд, тільки за однієї умови, що будинок здадуть в оренду.
Та не так швидко все вирішується, на оформлення документів пішло майже три місяці. За цей час Максим став більше приділяти уваги сину, навчав його турецької мови. Поліна дивувалася, але не заперечувала. Тільки порадила , -Краще б ти з ним англійською спілкувався, кажуть в розмові легше навчитися.
В Польщі, до Різдва наряджали ялинки, а їх сім’я готувалася до від’їзду. Вона дивилася на валізи, на рідні стіни будинку, по щоках котилися сльози.Так, погодилася на переїзд, але під серцем щеміло, свій дім, є свій, а чужина, є чужина. Вона згадувала слова бабусі » Ти не тримай біля себе Марійку…. Але ж я не тримала та доля знову зводить нас докупи. Та й іще одне ніби підштовхувало поїхати, як можна швидше.Вже занадто багато пліток приносив чоловік, що росія може почати війну. Важкі думки про майбуття. Їй ніяк не вдавалося зрозуміти чоловіка, його ніби підмінили, Щодня в чудовому настрої, веселий, жартівливий й дуже уважний.
5
Веренниця автобусів покинула кордон.
Максим дуже тихо розмовляв по телефону, вона не знала, хто дзвонив та все ж почула чоловічий голос. Сину ця розмова не завада, він солодко спав у нього на руках. А вона всю дорогу уважно дивилася у вікно. Хвилювалася, їй часом хотілося заплакати, в горлі тиснуло, але думка про зустріч з донькою придавала сил, зігріває душу. І хвилювання поступово відступало.
На них уже чекала автівка… Максим трохи знервовано привітався з водієм,
-Ти знаєш куди везти,то ж поїхали!
Той йому щось сказав іноземною мовою й косо зиркнув на Поліну.
Чоловік поклав руку на його плече, сказав трохи обурено,
-Твоє діло виконувати!
Поліна міцно тримала сина за руку, але він весь час хотів звільнитися, озирався на всі сторони.
-Мамо- мені вже це все так набридло! І я їсти хочу!
-Ну, що ти мій соколе, синку! Сідай в автівку!За пів години ми будемо на місці, - поспішив сказати Максим, сідаючи на переднє сидіння.
Поліна бачила незадоволеність чоловіка, але в чому справа запитати не насмілилася. Звичайно, клопіт переїзду, дорога, виснажує нервову систему, тож треба набратися терпіння. Вона тільки інколи звертала увагу на будинки, весь час думками про зустріч з донькою. Дивно, а чому вона нас не зустріла? В її голові думки, як морські хвилі, то напливали, то відпливали і поступово десь загубилися.
Автівка під’їхала до двоповерхового будинку… Максим запитав,
-Поліно, думаю дорогу нормально перенесла. При зустрічі з Марією, прошу не накручуй себе, не плач. Бачиш все добре, то ж не варто ятрити душу.Ви зараз в будинок підете, а я приїду через пару годин. Думаю вам удвох буде про що поговорити.
Їм назустріч з будинку йшла жінка, років п’ятидесяти,
-Вітаємо! Рада вас бачити, я покоївка Валерія. Запрошую, проходьте!
- Отакої!- ледь не вирвалося з уст Поліни -.У Марії покоївка?
Артур зацікавлено роздивлявся навкруги,- Ого, а будинок два поверхи має! Мамо, ми тут будемо жити?
-Потім синку, потім. Пішли, я про все тобі потім розкажу.
Марія уже чекала біля вхідних дверей, поруч стояла дівчинка, на вид майже такого віку, як її син. Поліна тільки й встигла помітити, що в дівчинки чорне волосся, як її обійняла Марія, поцілувала в щоку,
-Мамо… мамо! Я така рада тебе бачити.
І тут же звернулася до покоївки,
-Валеріє, заберіть у них одяг і проведіть у гостьову кімнату.
Артур стояв біля них і тупо дивився на дівчинку.
Вона ж лукаво зіщулилась до нього, посміхнулася,
-То це твоя мама? А мені вона бабуся, так моя мама казала.
Почувши ці слова Поліна лень не втратила свідомість. Її обличчя враз пополотніло, очі виражали недовіру й розпач. Валерія ж відразу забрала дітей, повела в іншу кімнату. За мить Марія посадила матір на крісло, заспокоїла, дала випити валеріанових крапель.
На кілька хвилин запала тиша.
6
Поліна не могла стримати сльози, які котилися, як горошини. Марія, розуміла матір, дала час заспокоїтися, пригорнула до себе,
-Мамо, пробач! Не хвилюйся, у нас все добре. У тебе є онучка Джан, ти пробач, що я мовчала. Але я навчалася і отримала диплом, ти ж цього хотіла.
-Марійко, це ж як воно сталося, скільки дівчинці років? Що твоїй доні батько Максим? Чи я не так зрозуміла?
-Мамо, Зараз приїде Максим, пообідаємо, погодуємо дітей. Потім ними Максим займеться, от тоді ми і поговоримо. Я відповім на всі твої запитання, ти тільки не хвилюйся.
В доволі просторій столовій кімнаті за столом зібралися майже всі. Після сервирування столу Валерія розставила тарілки з холодними закусками. І відразу ж в широкому блюді принесла голубці. По кімнаті рознісся пахучій запах.
Діти позирали на страви, шепотіли. Поліна вкотре позирала на двері, адже Максим уже приїхав, з хвилини на хвилину мав приєднатися до обіду.
Нарешті двері відчинилися, швидкою ходою в кімнату зайшов Максим. Трохи схиливши голову, оцінюючи поглянув на всіх, весело заговорив,
-Усім смачного! – поспіх присів на стілець, між Поліною й Марією, запитав,
- Ну, як ви тут, все нормально?
Чомусь ніхто не наважився відповісти.
Здвигнувши плечима, Артур здивовано подивився на маму, кліпнув очима й відповів,
-Нормально, на тебе чекали, давайте їсти, я після соку, іще більше їсти захотів, он голубці такі пахучі, аж слинка потекла.
За столом ніяких розмов, всі насолоджувалися стравами.
Після обіду, першою з-за столу встала Джан, звернулася до Максима,
-Тату, ти нову ігру мені привіз?
Поліна на якусь мить завмерла, її обличчя почервоніло. У горлі стискає, в душі вирувало цунамі. Їй би шулікою стати, зірватися з місця і руками, як кігтями, схопити його за волосся, ніби за пір’я. Чи так притиснути, щоби й дух з нього вийшов. В грудях вогонь, по жилах кипіла кров, міцно стиснувши кулаки, все ж спромоглася не зірватися. Раптово, її доволі грубий голос привернув увагу,
-Води…. дайте мені води!
Й майже відразу ж тихіше,
-Будь ласка …. води.
Максим відразу подав келих з водою, нахилившись, прошепотів на вухо,
-Я розумію тобі важко.Та дуже тебе прошу давай потім, без дітей поговоримо.
За декілька хвилин діти побігли в ігрову кімнату, він поспішив за ними.
7
Валерія прибирала зі столу… Поліна з донькою, в одній із кімнат вели розмову.
-Мамо, я в тебе хочу попросити вибачення, але я покохала Макса, як тільки він до нас прийшов. Розумієш, я й досі його кохаю, не дивлячись, що між нами різниці шістнадцять років, він для мене все, розумієш все. Ти не подумай він мене не брав силою, я сама, розумієш сама захотіла близькості. Коли я їхала на навчання, уже знала, що вагітна. Він мене носив на руках, благав тобі не повідомляти, адже ти теж уже носила дитя. В його брата дві доньки,а знаєш, яка в них цінність мати сина. От він і вмовив мене трохи відтягнути час. Я народила дівчинку, але він мене не розлюбив. І от я знову під серцем ношу дитя, тепер у нас буде хлопчик.
-А я тішилася, думала, розквітла моя доня, а ти вагітна.
-Ти хотіла, щоб я вивчилась, отримала диплом, я його маю. Та не думаю, що буду працювати, тим паче зараз. Розумієш, він би відразу приїхав до мене, але ж твоя вагітність, порушила наші плани. Ти не хвилюйся, він не покине Артура. В їх сім’ї дітей не залишають.
Поліна слухала і не вірила, що це все відбувається з нею. Їй би хотілося, щоб це було сном, але ж …
Марія торкнулася її плеча,
-Мамо ти мене чуєш?
-Так доню, чую і дивуюся. Чому я не помітила нічого, мабуть теж була засліплена його піклуванням. Та знай, я йому сина не віддам.
-Ммо, про що мова?У тебе його ніхто й не забиратиме. А щодо фінансування не хвилюйся.В них багата родина живе в Стамбулі. Вони один одному допомагають, усі в сімейному бізнесі. Там такі статки, усім довіку вистачить.
-Звичайно багатство то добре та чи будеш щаслива?
-Мамо, в нас плани переїхати жити в Стамбул, я там уже була два рази. А цей будинок залишимо Артуру. Якщо захочеш жити тут, то це на краще, будемо частіше бачитися.
Поліна заговорила крізь сльози,
-Частіше бачитися? Ти казала нас річка роз’єднує, через скільки років обійнялися. Як поїдеш, нас розділить море. Ой, доню, послухай, я не можу зрозуміти, а ти з ним у шлюбі, чи як?
-Заспокойся! Ми, як їхали в Стамбул, тут взяли шлюб. Максим все владнав, щоби там не було ніяких запитань. Нас зустрічала вся родина, музики, гучне застілля, вітання.
-Почекай , а коли це було?
-Я місяць провчилася і ми поїхали. Макс настояв, щоб поки не було видно вагітності.
-Ой, доню - доню і ти мовчала! Ой, я нікому не потрібна, нікому.
-Так, давай заспокойся, в тебе є син - це твоя надія. Надія на краще, мамо. А в сина є батько. Знай ми тебе одну надовго не залишимо. Ось Новий рік, відсвяткуємо разом, а там і весна не за горами. Але народжувати, я поїду в Стамбул. Покійний дід Максима залишив у спадок добротний, великий будинок.Тож житло матимемо і люди там добрі, дружні, думаю все буде добре!
-Ой доню, люди різні є і в нас, і скрізь. То добре, що Максим має заощадження.Ти сама вибираєш шлях у житті.
- Так мамо, сама. А ти сама рішай, як тобі краще. Чи тут, чи з нами, чи мене відпустиш?
-Відпустити?! Ти так говориш, як колись бабуся мені казала. Її слова ніби пророчі. Не знаю, як вона знала, що мені прийдеться робити вибір.
- Що за слова, мамо?
-Слухай доню, мені треба подумати, побути самій.
-Добре! Та я хочу сказати, чула розмови, що з Росією назріває новий конфлікт. Думаю, зараз краще тобі додому не повертатися,
принаймні до весни, а там сама вирішиш. Знаю тебе Максим буде просити щоб не їхала. Він теж хоче приймати участь у вихованні сина.
-Дитино! Ти чуєш, що говориш? Ви ж думаєте жити в Стамбулі.
- Так мамо, але їх фірма і тут, і в Стамбулі, і в Україні.Тож ,хочеш,чи не хочеш та він буде бачитися з сином.
- Добре доню!Залиш мене одну, це все важко сприйняти, треба добре подумати, як мені бути далі.
8
Тільки Марія вийшла з кімнати, в дверях уже стояв Максим,
-Поліно…. пробач! Ти гарна, мудра, добра жінка. Але Марія мені засліпила очі….
Розмова тривала майже годину. Він вийшов від неї розчервонілий, збуджений. Вона з душевним болем згадувала деякі моменти спільного життя,але без крику і нарікань. Розуміла, це збуваються слова бабусі, тож має відпустити їх обох. Роїлися думки -Що ж я за мати? Яка ж мати стане руйнувати життя доньки? Відпустити, хай і занадто боляче сприйняти цю зраду. Але вона ж має бути сильнішою, бо вона мати. А кожна мати хоче бачити доньку щасливою.Тільки так і не інакше.
Доволі швидко пролетіли два тижні. Традиційне святкування Різдва позаду. - Тож уже треба повертатися додому- вкотре думала Поліна. Донька ж наполягала, щоб іще побули, хоча би до восьмого березня. Просила звернути увагу, як один до одного звикли діти. Вони і справді, дружно гралися, мали однакові бажання чим зайнятися, зранку до вечора - нерозлийвода. Вечори проводили з Максимом, який обох навчав турецької мови. Поліна з Марією інколи ходили в кав’ярню, попити кави. Марія запрошувала матір, як подружку,
-Пішли мамо, на людей подивимося і себе покажемо.Не варто всі дні проводити, як у якійсь колбі. Ми маємо час для відпочинку, то ж ловимо шанс, насолоджуємося!
Минув час….
Звістка про війну Росії проти України схвилювала весь світ. Звичайно Максимова фірма в Україні призупинила свою діяльність. Хоча в Польщі, ще трохи було роботи, але Максим і Поліна мали настрій їхати до Стамбула..
-Я там зараз нужніший, повторював Максим.
Поліна ж часто сиділа біля телевізора і плакала, просто плакала. Від подій, які були в Україні. Їй просто в голові не вкладалося, як це можна в двадцять першому столітті почати війну. Заради чого? Від хвилювання думки розсівалися, не знала що робити.
Одного вечора Марія присіла на диван біля матері,
-Думай, не думай мамо, а вихід один. Ти або з нами їдеш, або залишаєшся тут. Думаю ти поступив мудро, навіщо Артурчику бачити жахи війни? Хоч і далеко від сходу й Києва,але ж сучасні ракети долітають і на далекі відстані. В тебе виходу немає, вирішуй, за два дні ми виїжджаємо до Стамбула. Моя порада,залишайся тут.Тим паче Валерія буде з вами і за гроші не хвилюйся. Максим пообіцяв всім необхідним буде забезпечувати, тут же є бізнес, тож часто буде в Польщі.
Поліна обійняла доньку, розплакалася на її грудях, у захлип, тремтячим голосом,
-Ти моє раннє сонечко, мені занадто боляче, важко тебе відпускати, але я маю це зробити. Їдьте, не хвилюйтеся. Дякую вам за допомогу. Максиму дякую за сина. Він є продовженням мого життя. Напевно, за нас все вирішила доля. Так мало бути донечко, так мало бути….
Через два дні на авто приїхав Максима дядько - Мустафа. Чоловік, на вид років п’ятидесяти, зацікавлено поглянув на Поліну, звернувся до Максима,
-Ну- ну! Гарненька пані, гарненька, цікаво а чому сама?!
А потім злегка з усмішкою звернувся до неї,
- Ви мене запам’ятайте, я тепер до вас буду частенько навідуватися. Маю підтримувати племінника,тож не цурайтеся, при бажанні можу з вами й почаювати. Була б дружина жива,то навідувалися б удвох, а так я один, ви з отроком, думаю разом буде веселіше.
В цей час Поліна майже не надала значення його словам.Але після прощання з донькою й онучкою та коли дві автівки, набираючи швидкість, від’їжджали від будинку, витирала сльози. Задумалася - Добре, що є Валерія. Та й цей чоловік пообіцяв приїжджати. Може й справді я не буду захлинатися в сльозах від розлуки з донькою. Важко розлучатися, а іще важче на чужині,бо рідні стіни, рідна земля, як оберіг на все життя.
Біль за рідною домівкою, за Батьківщиною, ятрив серце й душу. Вона не знала, коли закінчиться війна, але мріяла і вірила, обов’язково дочекається й повернеться додому.
2022р
ID:
984140
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 24.05.2023 09:08:40
© дата внесення змiн: 27.08.2024 03:12:21
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|