Сиділо тихо на горищі щастя,
Запилене ,облізле в павутинці,
Сиділо й почувалося не краще,
Ніж пташка замкнена у сірій- сірій клітці .
Вглядалося наївними очима
У неозору темінь пилу і лахміття
Воно не знало хто його покинув ...
Не знало коли стало непомітним ....
Від того йому гірко горювалось ,
А з оченят частенько лились сльози
" Невже отак саме зостанусь ,
Безпомічно валятись на підлозі?"
Аж раптом двері тихо відчинились
І на горищі опинилася людина
Пригріла щастя , витерла вмить сльози
І ніжно ніжно так заговорила :
" Тепер ти , любе , житимеш зі мною,
Отут у серці, тут тепер твій дім ."
Людина поманила щастячко рукою ,
А воно раз і вже всилилося , без слів
З тієї миті тихе щастя і людина
Усюди були разом і завжди...
Ти не барись і не губи хвилини,
Бо твоє щастя вже питалося де ти .
