1
Серпневий вечір… у горах поступово темніє.
Небесним простором заволоділи сірі й чорні хмари. Гори здаля ніби одягнуті в капелюхи. Сірі хмари, як великі, пухкі подушки.Та від подиху вітру здригаються, за мить розтягнуті, гублять краплини дощу.
Микола присів під крислатою, густою сосною - Здається тут зможу пересидіти. Озирався, роїлися думки - Як бути далі, куди йти?
Ні, такого з ним іще ніколи не було. Він майже щороку відправлявся у мандри. Раніше поїздки до моря, а згодом по історичних містах України. Цьогоріч вирішив помандрувати в Карпатському краї.
А що йому,один у матері і в батька, живе окремо, має свою двокімнатну квартиру. Працює в школі, викладає фізкультуру. Хоч і в районному містечку, але його це влаштовує. У міському басейні зібрав волейбольну команду, навчає молодь, з ними їздить на змагання. Завжди радів відпустці, кожен день можеш присвятити собі, відволіктися від щоденних клопотів. Хоча й роки, уже розміняв свої тридцять п’ять, але іще не насолодився життям. Мріяв … літав - весь час кудись манило побачити іще щось нове. Сприймати красу землі, відчувати окриленість, радіти життю. Сімейне життя не приваблювало…хоч інколи і зваблювали дівчата, згодом жінки. Але ті миті залицяння і інтиму, не несли за собою відповідальності, не замислювався, щоби змінити своє життя. Взаємне фліртування просто на якийсь час, визивало задоволення душі і тіла.
За плечима рюкзак з палаткою, дещо з одягу та невеликий термос з міцним чаєм. Документи й банківська картка в нагрудній кишені куртки. Телефоном користувався часто, тому тримав, як не в кишені джинсів,то в руці.
Третій день блукає по лісу, побачив гірські невеликі річки, хащі і галявини. Після відвідування водоспаду його підстерігає невдача. Непомітно для себе, чи задумався, чи щось інше відволікло, ледь не впав у прірву. Саме в цей час у руці тримав телефон, різкий рух назад, телефон вислизнув. Тихий брязкіт луною відбився в прірві…. підкралося розчарування.
Микола іще раз подивився під ноги й на небо. З півночі насунула чорна хмара. - Чи тут поставити палатку? Ні, гаяти часу не можна, уже й так краплі пролітають.
Стук молотка губився по окрузі… забивши кілки в землю, підтягував, вирівнював палатку. Краплі густішого дощу підганяли його, за мить дощ, як з бочки. Не втримався на ногах, послизнувся, впав ниць.
- Та що це?! Ніби вся вода зібралася,щоби мене прогнати з цього місця.
Холодна вода з піском і землею потрапила під комір куртки, по спині ніби хтось лід приклав.
-Ні – ні, тут не можна залишатися,треба опускатися нижче.
Похапцем зняв палатку, на ходу запхав у рюкзак. Раз – по - раз мацав кишеню з документами – Може не змокнуть, добре що в салафані.
Гірській стрімкій воді важко протистояти. Обережно зробив лише два кроки, здригнувся від ударів граду.Озирався, довкола барабанив град.Мусив над головою тримати рюкзак - Оце так- так, ще й такий, як куряче яйце! Ой, що ж це коїться - охопила безпорадність.
Не в змозі втриматися, впав на коліна, його крутнуло разом з багнюкою й понесло вниз.
2
Промоклий до нитки, в забрьоханому одязі й кросівках, втомлений і змарнілий зупинився під трьома густими смереками. Вони росли близько одна до одної, ніби обіймалися, гілки раз – у – раз здригалися від граду.
Думки на злеті -Ні, далі не піду, тут почекаю. В душі запала смута за телефон. На ньому ж був маршрут, де він тепер, цього не знав.
За кілька метрів, за високою пишною сосною, побачив дах будинку,
- Ого, це іще нижче, мені ж здавалося я уже внизу.
В цьому будинку мешкала Віра, їй недавно виповнилось тридцять вісім років. Бідкала на долю, що занесла її в цей край , але згодом звикла.
Після початку війни на Донбасі, в дві тисячі чотирнадцятому році, вони з чоловіком переїхали до старенької бабці Ольги, яка чоловікові доводилася далекою родичкою. До війни Віктор працював на шахті, змиритися з загарбниками не захотів. За день - два, зібравши валізи, якнайдалі втекли від війни.
Через два роки стареньку поховали. Чоловік мав водійські права , тому влаштувався на роботу далекобійником. Воно би усе й нічого, навчилася збирати лікарські трави, гриби, ягоди, горіхи, здавала посередникам, на прожиття мала якісь грошенята. Віктору часто затримували зарплату, тож приходилося викручуватись. Не пройшло й два роки після смерті бабці, як він зник. Куди тільки й не писала листи, шукала, але він ніби крізь землю провалився. Здивувалася, коли їй повідомили, що такої фірми не існує. Тож отримати, розраховувати на гроші, про які він не раз говорив, не було сенсу. Ще й з Прикордонної служби прийшов лист, що даний громадянин кордону не перетинав. Зразу плакала, але сльозами горю не поможеш. Одне втішало - Хоч старий, але добротний будинок маю, з чоловіком встигли перекрити дах, тож не пропаду. Іще їй дуже сподобалася низька, але велика за розмірами будівля з каменю, в ній сарай і баня. В сараї відділення для курей, при вході здорова пічка, на якій завжди підігрівали воду для купання. Поруч з нею вхід у баню, дві дерев’яні полиці, де можна полежати. А саме більше їй сподобалася стара широка дубова бочка.У ній усі купалися, покійна бабця заварювала трави для купеля. Уміла старенька готувати і трав’яні пахучі напої. Смакуючи їх, забували усі негаразди, душа і тіло відпочивали. Потреби воду носити не було, адже замість даху, над банею стояв здоровий алюмінієвий чан, який завжди наповнювався дощовою водою. Влітку вода майже завжди тепла, а в прохолодну,чи холодну пору, воду гріли на пічці. Біля бочки камін, при купелі в ньому завжди жевріли дрова.
Сьогодні субота… день купання. У каміні уже потріскували дрова. Хоч і літня пора та ночі уже прохолодні, тому воду довелося нагріти. В такі дні Віра дуже відчувала одинокість, розчісуючи волосся, яке інколи попадає у воду, з ним і падали сльози. Сльози нудьги і самоти. Не покидало бажання відчути себе жінкою, мати ласку, дотики, поцілунки, це робило її немічною, ніби підбитою пташкою. При повному місяці все навкруги збуджувало, дратувало. Інколи, себе порівнювала з голодною вовчицею, що в одинокості виє на місяць.
-Я ж іще жива!
Згадувала слова матері, що вона дуже схожа на батькову родину. Дід був українцем, а бабця циганка. Хоч про це мовчали та будучи присмерті, стара на прощання сказала,
-Онученько, люба моя, в тебе тече циганська кров, вона завжди гаряче протікає по судинах. А особливо, коли до твого серця підкрадеться любов, себе не стримуй. Знаю, на тебе чекає важка доля та ти прислухайся до свого серця, інколи може й треба, заради щастя кинутися у вир з головою.
Через рік після зникнення чоловіка, Віра мала інтимні стосунки з Вадимом, він був посередником, забирав у неї товар, комусь здавав на продаж. Але він був одружений, розраховувати на сім’ю не доводилося. Наполягав на обережності, щоб не завагітніла. А вона ж тільки про це і мріяла. Вкотре повторювала, - Мої роки… це ж уже останній шанс.Чи я у Бога не заробила на дитя? Мені й чоловіка не треба, хай би маленьке янголятко потішило своїми ніжними дотиками, дзвінким голосочком, усмішкою, любов’ю.
3
Мокрими, ледь окровавленими руками, Микола, міцно тримався за стовбур смереки. За кілька хвилин здригалося тіло – Ой, за що ж це мені Божа кара! Чого жду? Мабуть треба туди, до будинку.
Знервовано відпустив одну руку, хотів хапнути рюкзак, але той піддався силі води, перевертаючись поплив з течією.Однією рукою не втримався й опинився у вирії води, ніби летів за рюкзаком.
Від сильного удару, на мить потемніло в очах. Різкий біль пронизав спину. Мілкий дощ періщив у обличчя, змиваючи бруд, вода потрапляла на груди, за комір куртки, джинси уже були зовсім мокрі. Він зрозумів, його принесло під кам’яний паркан. У голові гуділо, намагався стати на ноги, але ковзав по бруду змішаному разом з градом, мусив передвигатися на колінах. Нарешті, за кутом паркану вдалося побачити залізну браму. Зібравшись з силами, перевів подих – Думаю тут мені допоможуть. У руці тримав перший попавший камінець, зі всієї сили гатив по брамі.
Саме в цей час… Віра поглянула у вікно.Усе подвір’я встелене градом, зверху сіяв густий мілкий дощ. Швидко замотала голову у великий вишитий рушник, виконаний у гуцульському стилі ручної роботи, вийшла з будинку.
- Ой, хто ж це так стукає? В душі похололо - Де ж мій пес?
-Сірко! Чого ж ти не гавкаєш? Ото хол*ра би тебе забрала, знову заліз під паркан. Що безпечніше у виритому лігві? Ехе -хе, а ще пес, чого боїшся, це ж не гроза. Але тобі мабуть все одно, чи град, чи гроза, ти вже старий, глухий й майже сліпий!
Махнувши рукою, поспішила до брами.
Помітивши доволі молодого чоловіка, добре натягнула рушник на лоб.
-Нехай думає, що я старша за віком.
Допомогла піднятися на ноги, а він мов п’яний, кліпав очима, придивлявся до неї - На вид ніби не молода, а в руках цупка, пробурмотів,
-Ви мені допоможете? Там за кутом паркану мій рюкзак.
-О! Напевно в горах відпочивав,чи мандрував. А тут бачиш яка негода. До хати такого замурзаного не візьму, йдемо до бані.
За декілька хвилин уміло знімала липке, мокре з багнюкою вбрання. Сорочку й майку він знімав сам. Тим часом вона потай мазнула своє обличчя брудною дровиною.- Може так менше на мене буде зирити. Хто знає, що він за один?А не дай Бог якась приблуда!
-Там.. у куртці мої документи, вони в пакеті, думаю не намочилися.
Пристально дивився на неї - Які карі очі! То у них блиск, то за мить смуток. Скільки ж їй років?
Вона ж від погляду зніяковіла, все ж усміхнулася й тихо запропонувала махровий рушник,
- На, приховай свою гордість, а то чого доброго, іще до гріха доведеш. Вода в бочці є, зараз добавлю кип’ятку з лікувальною травою! Ти залазь, відпарюйся, приходь до тями. А я тим часом від багнюки прополощу одяг та замочу з порошком, а пратиму трохи пізніше.
Він спостерігав за кожним її рухом,
-До речі мене звати Микола, я можу й сам попрати.
Помітно звела брови, весело сказала,
-Ну мене всі називають Вірою. А ти що уже зігрівся? Ба, такий гарячкуватий, а он по шкірі й досі є сироти.
Лежачи з закритими очима, він рукою притримував рушник, щоби часом не видати себе. Її чарівні карі очі збуджували, манили до себе.
Його особисті речі уже замочені в тазику. Як тут не подивися на документи? Не змогла стримати жагучу жіночу цікавість.
Від задоволення, напруга й легке хвилювання зникло, адже штампа в паспорті про одруження не було. –То добре… з документами все впорядку, значить сьогодні в мене є останній шанс. Чого соромитися і боятися, тим паче я за нього старша всього на три роки. Ой, грішниця я, боюся не зможу подолати бажання спокуси.
Їй потрібна ця ніч, завтра мали прийти забрати консервовані гриби, які уже лежали в кошику. Хто з посередників прийде вона не знала та це в даний момент, не було важливо.
З глиняним глечиком підійшла до нього,
-Ти спиш?
Відповів не зразу,
-Вибачте, задрімав. Щось і справді на сон хилить.А, що це так приємно пахне?
- Слухай, думаю недоречно до мене звертатися на ВИ, не така я вже й стара! Ось візьми, це пахне мій напій, випий! Досить духмяний іще й солодкий. Я в дитинстві часто такий пила, згодом мене бабуся навчила. Він придає сили, освіжає пам’ять, добре зігріває.
Подякувавши, він з задоволенням випив напій.Вона відразу запропонувала,
-А давай я тебе трішки березовим віником поб'ю. Я зараз відвернуся, ти залазь на полицю, побачу який терплячий!
4
Він лежав ниць, поклавши голову на зігнуті руки, запитав,
-У вас є чоловік?
З під лоба здивований погляд, її голос долинув ніби здалеку,
-Отакої! ! Знову на ВИ?! Якби був, чи я би тебе так купала, як перед шлюбною ніччю. Ти краще руки вздовж тіла поклади.
Знову у голові дурман, перед очима туман. Вона березовий віником водила по спині, рукам, ногам, лише злегка торкаючись поверхні тіла. Ще якийсь час він відчував легкість, розслабленість, поступово розчинився у міцному приємному сні.
Їй не вдавалося бути байдужою, любувалася його тілом, долонями ніжно проводила по стегнах, збуджувала себе, відчувала велике задоволення.
- Яке пружне тіло, що то молодість, від такого й завагітніти не гріх. О, як важко вгамувати свої бажання?!Та чи він це розуміє?
Згодом, на його тіло легенько наносила пахучу мазь , зроблену за бабусиним рецептом. Запах лаванди, як гормон щастя, заспокоював її.
Під навісом уже висіли випрані речі. Поки Микола спав, впоралася на кухні, в кімнаті на столі стояла вечеря.
В бані, не порушуючи його сну, в бочку налила чистої води. Вирішила й собі хоч трохи обмитися, придати тілу свіжості й запаху.
-Чи знову дощ?- плескіт води пробудив Миколу.
Присівши навпочіпки, Віра милася в бочці. Такий купіль в самотності, частинка насолоди, особливо коли запах лаванди п’янив, знімав напругу.
Очам не вірив - Таке моложаве тіло.На спині невеличке пасмо довгого волосся прикривало хребет. Вона паралоновою мочалкою намагалася дістатися плеча й різко зупинилися. Передчуття… напевно уже не спить. Лиш на мить озирнулася… він лежав на боку, рушником прикривав чоловічу гордість.
Ова!- Ледь не вирвалося з його уст! Чи я сплю,чи й справді це вона. Скільки ж їй років? Чи здається такою молодою?
Її голос перебив думки,
-Ти помиєш мені спину? Тебе тягнула, спітніла, такій лягати спати не годиться. Треба освіжитися, потім підемо до хати, повечеряємо.
Навіщо тут якісь слова, він зрозумів її бажання .Не приховуючи своєї наготи,за мить стояв позаду неї.Мовчки, не озираючись, подала мочалку.
Ніжний дотик до шиї, прибрав волосся. Вона ж здригнулася, відчувала прилив жару до обличчя. По тілу струм, від збудження, ледве переводила подих.
Він бачив, як повільно піднімалися і опускались її пишні груди. Посміхнувся, думка - хвиля - Ану хто з нас терплячий до спокуси? Я бачу, ти хочеш ніжності, ласки.
Пару раз мочалкою провів по спині. За мить вона здійнялася на ноги, повернулася. Довге волосся ледь прикриває груди. В голові роєм думки -Але ж красива! Молода! А очі! Відчував, як тривожно закалатало серце- Може я під гіпнозом? Його ніби магнітом тягнуло до неї. Неконтрольовані рухи… вмить опинився в бочці. Розчервонілий, збуджений, губами припав до її губ. Затяжний поцілунок – бажання бути поруч, не відпускав. То ніби квітка під вітром, що пестив пелюстки…. Здалася. По судинах гаряче, затремтіла, враз різко відштовхнула.
-Ти моя! Не відштовхуй!Ми удвох бажаємо цього.
Гарячі долоні торкнулися пружних сосків, вже нижче по талії, опустившись на коліно, він цілував стегна,
- Ти зводиш з розуму!
З закритими очима, в очікуванні чогось іншого, вона гладила його по голові, по плечах, злегка притисла до себе.
У очах блиски громовиці, від бажання до знемоги сп’янілий, терпіть не сила, він різко підхопив на руки, поніс на лавку.
5
В кімнаті тиша… у келихах недопите вино. Розмова затягнулась далеко за північ. Все зрозуміло, вона хоче дитину. Але ж самій виховувати важко. Не зміг прийняти її душевний біль самотності, адже завжди серед людей, це відчуття для нього незнайоме.
Він задоволений, лежав у ліжку… чекав на неї. В умілих руках праска, за декілька хвилин, на столі лежали виглажені речі. Думок про щось інакше й не було, лише щоби на завтра швидше все приготувати І знову в шаленій пристрасті торкнутись губ, відчути ніжність,тепло.
Місяць уповні освічував частину ліжка й кімнату. Сьогодні їй не до нього, вона не плаче, не ридає, в неї є гість. Раділа, як влітку троянда, що розкривається перед сонячним промінням, в бажанні запелитись.
Кожен його дотик втішав душу, вона мала те, про що давно мріяла. Дві постаті потопали у взаємних поцілунках. Здавалося серця і стегна відбивали в такт… час від часу скрипіло ліжко, приводячи їх душі до забуття.
Угомонилися під ранок… знесилений, але щасливий від взаємних ніжних почутті, він спав, як дитя. А в неї зовсім пропав сон, на кухні готувала сніданок, іще трав приготувала, щоби передати на продаж.
6
На годиннику сьома ранку. За вікном росянисто, прохолодно. Губилася думками -Може іще раз пригорнутися до нього. Як хтось і прийде, тож не раніше дев’ятої години. Як стримати себе коли така спокуса в насолоді. Як вкрасти те, чого не можна вкрасти, коли його поряд немає. А коли таке сильне бажання…та чи хтось це зрозуміє?
За мить, нагою притулилася до гарячого тіла. Долоня ніжно прилягла нижче пупка.
Він уже був її … тілом, ніжністю, ласкою, радістю. Бездонне бажання… поцілунки, як п’янке вино.
- Хай би довіку з тобою пити це вино, тебе чекала я занадто довго. Ти ж мій останній шанс! Чи ощасливих ти мене? Чи я пізнаю материнство?
По брамі стукали, загавкав пес…. вона швидко накинула махровий халат,
-Миколо… треба вставати!. Прийшли за товаром. Я йду, твій одяг лежить на столі.
Цього разу за товаром прийшов дядько Павло. Побачивши Миколу подав руку,
-Будемо знайомі! - зміряв поглядом з ніг до голови,
- Це добре, що вже не сама. Он ми з бабкою, хоч інколи і сваримося, але удвох все ж веселіше. Хоч і діти є, але в них своє життя.
-Давайте поснідаємо, тоді вже підете, - запропонувала Віра.
Вузенька стежка від паркану губилася поміж дерев. Микола йшов поряд з Павлом, а вона через шпаринку в брамі, дивилася вслід. Пекучі сльози по щоках, то ніби та злива, що була напередодні.
Павло час від часу позирав на супутника – Наче нормальний чоловік та чому ж не залишився? Але ж такий мовчакуватий.
Пройшовши більш, як половину шляху, дід не витримав мовчанки,
-Я не знаю хто ти і що за один, але бачив, у її очах сяє любов.
Шкодуватимеш, вона порядна, гарна жінка,справна господиня. Хоч номер телефона додумався взяти?
Миколу ніби хто по голові довбонув. Зупинився, сердито махнув рукою,
-От бовдур! Знаєте я свій телефон загубив, вірніше він упав у прірву, розбився. Я був такий розчарований. Від її чаклунських поглядів не осмілився спитати, забракло рішучості.
-Та ладно… в такі роки забракло рішучості! Мовчи! Я тобі напишу її номер телефона.
-Добре, заодно і свій напишіть, може через вас про неї дещо дізнаюся.
- Я зрозумів ти не з наших країв, цікаво за що ти їй сподобався?
-Я з Поділля. Діду, а згадай свою молодість, жінок, хіба не знаєш за що вони нас люблять.
Дід прищурив носа, хитро позирнув,
Кохання, пристрасть, як еліксир молодості, не гріх зізнатися, нам це теж до вподоби. Шкода, мало часу нам Бог дає для такої втіхи.
По приїзду додому, через кілька днів Микола придбав телефон. Укотре перекладав документи і всі речі, але того шматка бумаги, з номерами телефонів не знайшов. У голові не вкладалося, де ж я міг загубити? Думки на роздоріжжі -А чи я їй потрібен ? А може це, як знак - не доля бути разом? Але ж гарна, спокуслива, пристрасна. І тут же виправдовував себе - Та я ж іще не планував заводити сім’ю, хоча й роки та хочеться погуляти.
7
Минуло три роки… літо в розпалі. Віра з сином поверталася з лісу. У одній руці кошик з грибами, другою рукою намагалася втримати руку сина, він смикав нею, злегка присідаючи, щось бурмотів.
-Миколко, любця моя, нам трішки залишилося йти. Вдома на подвір’ї квіточки є й мурашки, там будеш гратися.
Звернувши за куток паркану, біля брами сидів чоловік. Крислатий бриль був опущений на лоб, хто то , відразу не можна було розгледіти.
Та коли він підвівся, впізнала. Микола йшов назустріч, розставивши руки, радісно сказав,
-Ану, покажи, який ти виріс! Ходи до татка… ходи.
Багато слів…. кілька щасливих ночей. Вони збиралися в дорогу.
З дядьком Павлом прийшов старший син з сім’єю. У піднесеному настрої, старий сказав,
-У нас у хаті три сім’ї, кожному по кімнаті, тіснувато. Думаю тут їм буде добре. Може з часом і в ціні зійдемося, купимо цей будинок.
Микола закривав валізи,
-Час покаже, це їй вирішувати. Нам є де жити.
Син голосно дзижчав, машиною їздив по закритих валізах. Віра в дорогу готувала бутерброди з сиром і ковбасою.
Що в неї на душі… про це говорять сяючі, щасливі очі. Свої емоції і хвилювання намагалася вгамувати. Подумки втішала себе – А що мені й залишається робити з успадкованою циганською сексуальною пристрастю? Чи я в такі роки знову закохалася? Можливо таке рішення і спонтанне, але ж будуть ночі спокуси, без яких надто важко прожити.
І врешті - решт у нас сім’я, а це ж так важливо для сина.
2020р.
ID:
974706
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.02.2023 08:22:14
© дата внесення змiн: 26.08.2024 13:20:59
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Тільки людина з величезним життєвим досвідом може написати таке чудове оповідання. Читала і насолоджувалась. Торкнуло до глибини душі. 
Дякую за Вашу майстерність. Пора друкувати в журналах, книгах. Чого Вам від душі і бажаю. 
таке життя, кому що доля загадає. Натхнення ВАМ!