Через розбиту мертвим часом дорогу,
Рясно усіяну камнем дрібним,
Йшов незнайомець, дивлячись вгору.
Він щосили намагався триматися шляху вітрил.
Бетонні конструкції, своди незграбності,
Довгі стовбури сплячих світил
Рухалися разом із зеленими ковдрами,
Підіймаючи в небо пам'ять і пил.
В кожному кроці – трепотіння сердечності,
В кожному погляді – нудота чуття.
Йому Дім уявлявся підсумком звершення,
Палацом затишку під охороною променів дня.
04.05.2021
