Мольфаре, чому доторкалися ніжно,
Мов сивий скрипаль до струни?
Богинею, музою звали так грішно,
Напровесні грали мені?..
Чому і тепер у багатоголоссі
Чужих сподівань і надій
Втопити душі я не можу і досі,
Що грізно волає: «Ти мій!»?
Як зодчий, творили любов несвідомо,
Мистецтва тонкий механізм…
Наосліп ви мій силует без утоми
Різьбили, мов свій егоїзм.
Чому ж одинокість моя недолуга
Турбує Вас досі, мій Майстре,
Хоч тіло моє – володіння неука,
Та й серце зів’яло, мов айстри?
Запевнити розум, що я вже байдужа,
Не вдасться, я знаю напевне.
Тому відпускаю… Та очі примружу –
Знов бачу Вас, Майстре недремний…
16.03.2008
