Вогонь... яскравий. Зігрів. Сиділи. Мовчали.
Розмова без слів. Бо кожен тут думав своє.
Коли ж цю біду час забере?
Хтось думкою линув додому, бо там і мама, і тато.
Вже їх обнімав. Хтось на руках уже сина тримав.
Хтось доню й дружину свою цілував.
Хтось бачив село. Там друзі... і клени стоять край доріг.
Розкішні, зелені.
Кремезний пив воду з своєї криниці. А наймолодший -
рахує зірниці. Між них він помітив найяскравішу, що
схожа на дівчину ту, найріднішу.
Найстарший дивився на всіх, теж мовчав.
За мить... - Нам пора, - тихо сказав, й прикрили їх знову
дерев сильні віти.
Допоки ж ще злу панувати у світі?!.
Прийди, та хвилинонько Правди ясна, де збудуться
світлі всі думи-слова.
