Ранок. Сонце. І вона, в ліжку, обезсилена.
Неможе порухатись.
Чи то осінь прийшла, чи вона пожиттю лінива.
Та ні − це депрессія найшла знову
і все тіло ніби зніміло
і рука не може піднятись, щоб глянути годину.
Та ні не ранок. Вже перша дня а вона ще лежить
і ненавидить весь світ за власну лінь, так подурному перепутану з депресією.
Ніхто ж не говорив, що таке існує
ніхто не вчив, що вона не винна в неподвижності тіла.
І наскрісь згорає від стиду, що не може зранку в університет встати,
що сил не вистарчає на роботу йти
і так німіє язик, коли в сотий раз перед мамою вибається
-”та ні, мам, це останній раз, я обіцяю, завтра встану, завтра піду, тільки не пий.”
І кожного разу це — брехня!
І кожного разу так соромно.
І виправдання типу: “Це ж моє життя!” “Що хочу тей роблю!”
З вигляду така уперта, така ніби знає що робить,
ніби знає чого хоче.
А насправді зломлена та покалічена душа,
намагається боротись з демонами
та все — марно!
Хоч борись хоч стріляй в них
всеодно на свому місті галасливо сидять, та ні ,швижше, скачуть.
А що робити вона не знає.
Ніби день за днем наберає сил та встає
але навіщо?
Для чого ті зусилля страченні, якщо нічого важливого до роботи немає,
тільки офіс повний хороших людей та жахливих жартів, вже такий рідний!
Хтось скаже “Та може закохайся — життя в повні груди з повітрям набереться!”
Та ні — кохання, як вогня, вона боїться, вірить в нього ,але всеодно, боїться.
Коли починнає чути ту невтамовну тягу до когось, зразу ховає її на тисячі кілометрів, у самий кінець тої розбитої душі. Ні, не боїться розбитого серця, боїться когось розбити, відкритись комусь і спотворити їхню душу побаченним.
Тим, що ховається за зачиненими дверями.
Ті картини не всім під силу витримати.
Картати когось своїми проблемами напевно найгірший страх її.
Відкритись ж — превілегія недозволена їй.
ID:
807725
Рубрика: Поезія, Білий вірш
дата надходження: 24.09.2018 23:05:42
© дата внесення змiн: 24.09.2018 23:07:08
автор: Brokensoul
Вкажіть причину вашої скарги
|
