Якось так... Про себе.
І мені подібних...
Маю думку –
ділюсь.
Ми пишемо вірші, буває, вміло –
і рими, і метафори, і ритм…
Сльозу, буває, чавим відболілу,
й Пегаса нею по́їмо з корит.
Та від тих слів – ні холодно, ні жарко:
читач куняє, жде свого дзвінка,
сумує тоскно Тріумфальна арка,
і Лувр пустіє – доля в них така.
Скучають Ермітажеві атланти,
закляк в граніті грізний Каменяр,
не мітять час Біг-Бенові куранти,
й закутався в туман Холодний яр.
Пустеля постить* – не святая пустинь...
Конає правда в праведних отців –
своїх пророків в нас тепер не густо,
лиш гам самозакоханих "митців"…
Відтак вірші нічого вже й не варті…
І не тверді, як лісовий горіх,
Не стоїмо ж бо в правдоньки на варті,
а чинимо пред нею смертний гріх.
10. 03.2018
__________
*Тиражує, в сучасному розумінні слова.
Карикатура "Графоман". Руслан Долженець.
І колись праведних пророків було не густо...А час ще робить переоцінку.Ті,кому ми так вірили в школі,виявляється,догоджаючи тодішньому режиму, допомагали справжнім поетам залишитись на засланні назавжди.