Як вірші вже в стилі «Синього блиску»,
Скоріш за все, вже «по відносинах».
Пора прочеркнути на імені риску,
Й не бачити щось в жовтих листях осені.
Як вірші вже в «Синього блиску» стилі –
М’які, засолодкі нудні елегії,
Гидотні, як перестиглі сливи…
Досить! Зупинка! Не трать енергії.
Коли масло в мозку вже надто спрацьоване,
І рот, і ручка пускають дим синій,
Пора зняти й скласти окуляри втомлено,
Окуляри з рожевим склом, подвійні.
Коли вже «той» стиль – аж надто пом’якшений, -
Ти в нього провалений. Ти тепер в ямі!
І ти вже не пишеш словами інакшими,
А просто вкладаєш в рядки те саме.
Й не просто так пишеш, а йдеш на виліт
За межі. Аж чи не в саме лицемірство.
І, ніби, ще є позитивні хвилі,
Та тихо пролазить з рядків щось нечисте.
Бо ти вже на шворці – прив’язаний блеєш,
Бо то вже так треба. Бо то вже так звично.
Бо всім треба знати - що ти з душею,
Не лиш з приставанням ефектним, публічним.
Щоб знали усі – яке сонце нікчемне
Було в час, коли засіяла усмішка,
Наскільки тупе воно було і темне
В момент, як ловив її погляд хоч трішки.
Співпадіння із цим «Синім блиском»? Не думаю.
Не думаю більше про неї, про сонце,
Про вітер, що над головою безумною,
Для чого ті букви римовані й… …що це?
ГАРНО ПИШЕТЕ
