Цей вересень став не на щастя (на диво!) жорстоким,
І ранки холодні мою переслідують душу,
Хапають її, додають незліченні мороки.
Я знати тебе вже не хочу, на жаль, таки мушу.
Затягнуте небо кричало про хмари сумління,
Ще б пак. Моя совість зап’ятнана схованим горем.
Переходячи гомони міста, шукаю спасіння –
Потопаюче серце дістати із мертвого моря.
Не на жарт блідолиця, позбавлена лімфи і крові,
Але чую, як крок і за кроком огортує смерть.
І у кожному подиху, погляді, рухові, слові,
У очах його бачу загибель свою й свого серця.
Я збиваю цей ритм, і ходжу вже не тими шляхами,
Мене сила веде, та не знаю, чи зла, чи добра.
Ну і що тобі треба? Будь ласка, іди собі далі!
Я у себе сама. Моя доля – в моїх руках.
Сподіваюсь на осінь, святе її благословення,
Все, звичайно, на краще, а ти більше не приходь.
Я завжди й повсякчас буду знати, де брати натхнення,
Бо усе ж не одна. У душі моїй є Господь.
