Колись на потертий вокзал сотнями ніг,
Прийде спотикаючись коліями потяг.
Кондуктор старий і спитий життям мораліст,
Гукне: «За тобою приїхав, мій котик!»
Брудний перон озветься мерзенним треплом,
На дорожку мені дасть копу матів
І лиш (я надіюсь то буде весна) теплом
Мені подякує за вірші і що часто не плакав.
Як завжди декілька зівак побачать ту мить,
В яку добровільно я йду до вагону
І на обличчі життя, хоча в серці щемить.
Останні плювки роблю брудному перону.
Зіваки лиш скрушно хитають чолом,
Що мов би як жив так і поїхав,
Куди? У невідання, щоб не стати брехлом
І спроб не робити в мистецтві термітів.
Ну, рушили!
Тонко печаллю в душі
Дорога озветься, є така думка.
І місце останнє біля людської нужди,
Щоб відчувати ріст свого терпіння.
Доїду чи ні? Справа геть не у тім
А в тому, що рушив в дорогу
І плавно течу із сотнею слів,
До тільки свого тремкого порогу.
Той потяг помчить аби стало думок
І сил записати їх хід і горіння,
Щоб лишити в дорозі свій слід
І велику, нарощену долю терпіння…
