Безліч довгих рокі́в не приходять від тебе листи.
Поступово стираються з мапи події і дійства.
Час від часу приходиш до мене в зажурені сни.
В них шукаєш стежину у юність і наше дитинство.
Давнину замели невгамовні, осінні вітри.
Хоч невільно думки повертають пейзажі кохання.
Мрії райдужні нас у майбутнє на крилах несли.
Вирок долі сумний - залізничний вокзал, розставання.
вже чимало води збігло разом з рікою життя.
Зникли спільні сліди, припорошені снігом, дощами.
І хоч як не шукай, та немає назад вороття,
як немає давно найрідніших людей поряд з нами.
Загубились стежки. Не чекаю від тебе листів.
Де життєва дорога твоя пролягла, невідомо.
Ти напевно, мій друже, з літами зміцнів і змужнів,
та душа назавжди залишилась твоя молодою.
Напиши, як колись, паперовий, омріяний лист,
бо в земному житті не дано нам зустрітися знову.
І нехай за вікном чутно вітру осіннього свист,
прочитаю його під журливе звучання мінору.
03. 02. 2017 Л. Маковей (Л. Сахмак)
Дякую тобі, Надієчко, за коментар. Цей вірш наполовину правдивий. Це я написала про друга дитинства і юності. Може це були такі собі паростки першого кохання. Потім доля нас розвела, але я знаю про його долю, бо вже не складно і інтернет і моб. телефони. Вірш прикрашений, бо повинен торкати струни душі. Це такий екскурс в найкращий час. Але і доля правди тут є. Але люблю і поважаю свого чоловіка. Він завжди моя опора і підтримка.
У Вас теж прекрасні вірші. 
дуже ніжно і віддано про перше кохання 
Чекати може лиш той, хто вірно любить.. Хай збудуться думки... 
