Про сокровенне… Одне життя… Та хочеться прожити
його, неначе – сім, а не одне.
О, як тоді бажання помирити,
коли одне поперед іншим жне
не «трин-траву», а спілу всмак пшеницю,
що так щедротно стелить щастя шлях,
коли кругом – прості та милі лиця?..
Й твого кохання зіронька зійшла…
Буває, вдвох. А все життя – у роздріб…
І по́гляди – навкіс, не в паралель.
А можна ж – разом, слід-у-слід до гробу,
одне життя: ти – лада, а я – лель!
І процвітає поміж нас безлюб’я,
й не знаємо – для чого живемо…
А треба б так, як вміють це голуб’я:
лебедість на могилу кладемо…
Виною, певно, є недосконалість,
з якою ми у мирі повсякчас…
А треба б тут... нам потрудитись малість:
любов не терпить ледаря гримас!
Любити – значить повсякчас трудитись:
навчився сам – друго́му передай!
Ми на Землі для того, щоб учитись…
І щезне зло,
й розквітне справжній рай!
09.01.2017
Прекрасний вірш, Олексо!!! І життєвий, і правдивий, і мудрезний. Любов таки не любить ні лінощів ні гримас.. Не кожному це вдається... І не кожному випадає така доля.. :
Оце видав!!!!! Оце молодець!
Супер! Мудро, життєво, повчально.
Бо любов – це великий труд і велике терпіння, уміння розуміти і прощати. (Це я зі свого агромадного досвіду кажу )
Десять балів!
Скоро почитаю збірочку твою, Таню! Теж приєднаюсь! 
Мудро, життєво, повчально.
