“Ще трохи почекаю...”
Анотація: Світ несправедливий, і у ньому насправді рідко трапляються чудеса, хоча із дитинства нам нав’язують щасливий кінець. Цей світ немає задуму, де кожен отримує своє. Чекати на справедливість – це як чекати потяга, де його ніколи не було. І врешті-решт, найкраще, що ми іноді можемо зробити – це перестати чекати.
Дійові особи: Горпина, її вік буде змінюватися протягом п’єси, але основним буде 46 років.
Батько, 57 років.
Василина-Горпина, помічниця Горпини, 20 років(Кожен режисер сам вирішує, чи є вона донькою Горпини, чи ні.)
(Дія відбувається в будинку, щось типу вітальні. У ній майже немає ніяких речей. Лише маленький одинокий столик, декілька табуреток, можливо ще якісь дрібні деталі, типу дитячих речей, дзеркала закриті тканиною, а можна й взагалі ніяких предметів не ставити. Основне - простір має викликати тривожність, в ньому має відчуватися певна задуха, ніби там ніхто не живе. Ми бачимо, як на сцені з’являється Горпина, вона ще сонна, але доволі перелякана. Їй наснився кошмар, в якому вона втрачає дитину. В цьому епізоді їй 26 років. Вона прокинулася посеред дня, так як лише кілька годин тому прибула з пологового будинку. Вона починає прислухатися, ходити по всій сцені, намагаючись знайти дитину.)
Горпина: Батьку! Батьку! Батьку! (Батько заходить з вулиці. Це може бути вихід із залу, або щось типу того, аби не ставити декорацій тину і т.д. Він абсолютно беземоційний, як і завжди. Сідає за стіл.) Батьку, де моя донька?..(Дуже боязко, обережно, майже задихаючись.)
Батько: Спить.
Горпина: Де саме вона спить? Ммм?(Батько б'є кулаком по столу. Горпина підскакує.)
Батько: Там де тебе немає.
Горпина: Ні...Цього разу ти не можеш...Це моя донька. (Цього разу він б’є по столу сильніше.)
Батько: (Як суддя, що вже виніс вирок.)Твоя? Боже збережи її від такої напасті. Ця дитина ніколи не стане копією цієї нікчемної сім’ї.
Горпина: (Шепотом.) Як ти можеш так говорити?..Хіба ти сам не з цієї ж нікчемної сім’ї? Батьку, так не можна. Це вже занадто. Я хочу бачити свою дитину. (Він піднімається, та обходить стіл, спирається на нього не дивлячись на Горпину.)
Батько: А для чого? Щоб ця дитина, вмерла перш ніж встигне сказати своє перше слово? (Сміється.) Чи може, щоб вона стала ще однією помилкою? Цього не буде. Я й так скільки років терпів тебе і твою матір, людей, які гірше за маленьких комах. Ти занадто слабка, щоб виховати її.
Горпина: Але ти не можеш знати, якою матір’ю я буду. Та точно кращою, аніж ти батьком. Ти все життя робив мені боляче! Ти ненавидів мене!
Батько: (Після довгої паузи.) Бо ти схожа на мене. В твоїх очах - мій страх. В твоєму голосі - моя слабкість.
Горпина: (Стискає кулаки.) Я не слабка.
Батько: Та ну?
Горпина: Поверни мені мою доньку. (У повному відчаї біжить на нього. Він спокійно йде на вулицю. Потім різко зупиняється перед нею.) Я всерівно заберу її.
Батько: У цьому домі ніхто ніколи нічого не забирав у мене.
Горпина: ПОВЕРНИИИ!
Батько: Ну нічого собі! Ти вмієш кричати? А ще що? Ну! Здивуй! Зроби вже це нарешті. (Чекає, поки вдарить.) Жалюгідна. Навіть птах бореться, подає голос...Але знаєш, я надіюся, що ти таки виживеш якось, світу іноді потрібні такі як ти, щоб було з чого посміятися, але точно не мені. (Йде далі.)
Горпина: (Хапає його за руку, благає. Цього разу він не обертається до неї.)Нехай її звуть Горпиною. Зроби хоч це. Так має бути.
Батько: Щоб вона нагадувала мені про таке прокляття? Вона не буде Горпиною. (Йде.)
(Далі помалу відбувається 20-річний перехід життя Горпини. За допомогою пластики чи різних етюдів. Під час усього цього, вона має бути ніби на одному місці, поки навколо неї вирує життя. Цей перехід супроводжується колисковою. Її можна повторити декілька разів у різних темпах і т.д. для більшого афекту. Під час цього змінюється її вигляд, також вона починає не лише чекати на батька, але й в’язати. Усе що тільки можливо, різними кольорами, різних розмірів. Її кімната, перетворюється на такий собі музей.)
-Ой, люлі, люлі, зіронька красна,
Чому ж твої щічки мені не досяжні?
Чому мої руки не плекають тебе?
Чому чужинці спіткають тебе?
Забрали пташину, не спитали нічого,
Розтоптали, скували серденько кволе.
Я плачу, я кличу, та хто мене чує?
А нічка байдужа лиш сльози цілує.
Ой, люлі, люлі, засинай там без мене,
Чи згадає колись пташина про все це?
Якщо серце раптом болем озветься,
Знай: у мене воно навіть не б’ється…
Спи, моя пташино, у світі чужому,
Я шепочу молитву про зустріч у ньому.
Якщо в цьому житті не повернешся ти,
Я в іншому шукатиму гнізда твої.
(На сцені бачимо вже старшу Горпину 46 років, навколо неї хаос із пряжі та в’язаних речей. З’являється молода дівчинка. Вона обережно підходить до будинку.)
Василина: Добрий день. Це у вас тут типу домашній музей?
Горпина: Типу не типу. Що тебе сюди привело, дитино?
Василина: А мені батько розповів, що тут таке щось цікаве діється. В мене зараз канікули, і я думаю, поїду, гляну...Може і для практики потім пригодиться, та і вам допомога не завадить.
Горпина: Невже в такому віці тобі більше немає чим зайнятися?(Без агресії.)
Василина: Може й немає чим. То як?
Горпина: Лишайся, як хочеш.
Василина: У вас тут багато відвідувачів?(Починає обходити кімнату та все розглядати. Відкриває одне з дзеркал, а потім швидко закриває назад.)
Горпина: Може декілька на рік і буде.
Василина: Ого...І воно оце вам треба таке?(З недолугим смішком. Бере в руки одну з в’язаних речей.)
Горпина: Як не розумієшся, то мовчки собі стій.(Загрозливо.)
Василина: (Випадає з рук в’язана річ. Почувається не зовсім комфортно, топчучись на одному місці.)Вибачте..Я ж не те щоб там образити вас хотіла, просто...То з чого можна починати?
Горпина: З тим що справді потрібно, ти аж ніяк не допоможеш.
Василина: Це з чим же? Типу, підняти мертвого з гробу?(Горпина дивиться на неї, очима з блискавкою.) Вибачте, ще раз. А можна ще запитання?(Не дочекавшись відповіді.)Так ось..Чому ви називаєте свій музей «Не Горпина»? Вас же саме так і звуть, сусіди сказали.
Горпина: А тебе як звуть?
Василина: Василина-Горпина.(Привітно, весело та підходячи до Горпини.)
Горпина: Ну ось. Компас працює успішно.
Василина: (Не розуміє про що мова.)Ну окей. То що там по роботі? Може в магазин сходити, чи...?
Горпина: Сходи, тобі ж щось треба їсти.
Василина: А ви?(Не почувши відповіді, йде.)
(Поки Василина пішла в магазин, ми знову чуємо колискову.)
-Ой, люлі, люлі, зіронька красна,
Чому ж твої щічки мені не досяжні?
Чому мої руки не плекають тебе?
Чому чужинці спіткають тебе?
Забрали пташину, не спитали нічого,
Розтоптали, скували серденько кволе.
Я плачу, я кличу, та хто мене чує?
А нічка байдужа лиш сльози цілує.
Ой, люлі, люлі, засинай там без мене,
Чи згадає колись пташина про все це?
Якщо серце раптом болем озветься,
Знай: у мене воно навіть не б’ється…
Спи, моя пташино, у світі чужому.
Я шепочу молитву про зустріч у ньому.
Якщо в цьому житті не повернешся ти,
Я в іншому шукатиму гнізда твої.
(Повертається Василина. Дуже зла. Пакет, що в неї в руках починає танцювати у всі боки.)
Василина: Це як взагалі? Як батько може так поводитися із своїми дітьми? Поки він собі там пивасик скуповує і з продавщицею заграє, то діти чуть пальці свої не позжирали, прямо в мене на очах. От ви мені скажіть, це нормально? Чому люди так люблять робити іншим боляче?(Згадує за пакет, ставить його на табуретку.)
Горпина: Бо біль - це спосіб, яким люди доводять собі, що вони ще мають владу. Мій король теж таким був.
Василина: Ваш король? А скільки вам років, я перепрошую?(Знову недолугий смішок. Дістає щось із пакета. Починає їсти і заодно розбирати клубки пряжі, що навколо неї.)
Горпина: (Встає, аби змінити пряжу.) Король, що показує любов, живе для народу. Король, що приховує її - змушує народ жити для нього. Я завжди уявляла, що мій рідний батько – насправді не мій батько, а король. Так було легше усвідомити його поведінку. Моїм батькам не варто було заводити дитину. І я трішки ненавиджу матір, бо вона це знала.
Василина: Що саме?
Горпина: Знала, що я буду страждати, як і вона. Вихідною точкою у моїй пам’яті, був момент, коли я немовлям лежала на ліжечку і сильно плакала. (Пряжею, повторює усі дії, про які говорить.) Батько підійшов до мене і мабуть хотів відволікти. Тому він зняв свій плакат, що висів на стіні, і обгорнув ним своє лице. Найбільше мене злякали очі – божевільні, готові будь-якої миті випасти з очної ямки.(Підходить ззаду Василини. Василина лякається, давиться, починає кашляти.) Чи могла я так рано пам’ятати цю сцену, чи її домалювала моя уява? Не знаю, але гадаю, усе було приблизно так, і ті очі були саме такими.
Василина: Господи..Ви мабуть ще більше почали плакати. Я почала б.
Горпина: Ні, і саме це було стартом. Знаєш, король завжди оберігав пташині гнізда, боявся кривдити павуків, цвіркунів, чужих дітей...Одним словом усіх, окрім мене. Абсурдно, правда? З ним я не почувалася дитиною ніколи. Поряд із ним треба було вмикати шосте чуття, нашорошувати вуха. Не зірветься? Не випив? Без настрою? Не говорити зайвого. Не дивитися. Не сперечатися. Краще взагалі не потрапляти на очі. Знаєш як це, коли ти йдучи по дорозі в школу, бачиш, як чийсь тато бере свою доньку на руки, вони дивляться один на одного, сміються, а ти приходиш додому....і навіть не встигаєш підійти до нього, як він відштовхує тебе своїми руками, грубо, без жодних слів, без емоцій. З часом я почала думати, що була б по-справжньому щасливою, якби з нашого життя зник король. Несвідомо, а інколи свідомо.
Василина: Що змушувало його так відноситися до вас?(Перестає їсти.)
Горпина: Моє терпіння. Він хотів, щоб я давала здачі. Кричала на нього, виривалась, щоб я заступалась за себе. Я зрозуміла це не відразу, згодом..Ближче до підліткового віку.
Василина: І ви почали так робити?
Горпина: Ні. Терпіла далі.
Василина: Чому?
Горпина: Бо якщо любов робить нас сліпими, то біль - мовчазними.
Василина: Але ж ви розуміли, що це означає?!
Горпина: Що все залишиться, як і було.
Василина: І хіба вам не хотілося відчути його любов та розуміння за скільки часу?
Горпина: Я не чекала, щоб він полюбив мене, ні..Я чекала, коли зможу навчитися жити без цієї любові. Чекала, що одного дня його тінь перестане падати на моє життя.
Василина: А як же ваша мама?
Горпина: Скільки себе пам’ятаю, він її просто ігнорував. Вона навчилась з тим жити. Можна сказати, що її ніби й не існувало в домі. Вона не заважала. Навіть коли вона вмирала. Я б не дізналась, якби випадково не почула, як щось впало в її кімнаті і не прийшла туди.(Василина дивиться з подивом. Горпина це помічає.)Так, вони жили в різних кімнатах.
Василина: Він її бив?
Горпина: Ні.
Василина: А вас?
Горпина: Чи бив він мене? Ні. Це не були його методи. Він різав мене, підпалював, брив налисо, щоб я хоч фізично виглядала мужньо. Я досі відчуваю запах своєї горілої плоті. Гарячий віск, який капав на мою шкіру, сірник, що торкався тіла - і відчуття, як волосся горить, залишаючи після себе лише запах і червоні сліди.
Василина: (Підскакуючи.) Це просто ненормально. Ви розповідаєте мені якийсь жахастик...
Горпина: Ні, це було ще нічого. Найбільше болю мені принесло моє 16 день народження. Вперше в житті, король поцікавився, що я хочу на подарунок. Я так здивувалась, бо до цього, ми не святкували нічого. Я одразу згадала ляльку, яку бачила в своєї однокласниці, ще в класі 5. З таким довгим волоссям..(Торкається до свого.) Я вже уявляла, як буду плести їй коси. І він її справді купив. Я прокинулась і він привів мене ось сюди.(Встає і показує.) А лялька стояла там. Король сказав: Ну, чого чекаєш? Бери, це твоє. І я побігла, як дурна.(Заклякла згадуючи.)
Василина: (Через певний час, підходячи до Горпини.) То що було не так?(Горпина починає кліпати, не розуміючи.) Ну, ви сказали, що це принесло вам найбільше болю.
Горпина: Коли я почала бігти, відчула різкий біль. Почувши, що щось падає, глянула на підлогу – там були дротики від дартсу. І нічого коли вони потрапляли у шкіру, гірше було коли у кістки, у хребет...тож я розвернулася до нього лицем, а про ляльку я забула. Вона більше не була мені потрібна. Я думала, як лишитися з цілими очима та головою.
Василина: (Охоплена жахом.)І всі мовчали? Чому ніхто не допоміг? Чому не звернулись у поліцію?
Горпина: Бо він і є поліція. До того ж, коли він виходив з будинку, він ставав іншою людиною, ніхто не підозрював, на що він був здатен.
Василина: Я не можу в це повірити. Це несправедливо.
Горпина: А ти не шукай її. Справедливості не існує. Це лише слово, яким прикривають хаос.
Василина: Де він зараз? Помер?
Горпина: Не знаю.(Повертаючись до свого хобі.)
Василина: Тобто не знаєте?
Горпина: Він забрав дитину і пішов. Відтоді я його не бачила, і не знаю де він знаходиться.
Василина: Дитину? Вашу дитину?
Горпина: Мою доньку.
Василина: Ви ж намагались її знайти?
Горпина: Звичайно...Тільки ось все марно. Він же із поліції. Він чудово замаскував все. Змінив прізвище, можливо навіть ім’я. Тож згодом я просто чекала.
Василина: Скільки?
Горпина: 20 років.
Василина: Навіщо? Якби він мав прийти, то давно вже зробив би це.
Горпина: Не знаю...От чомусь було в мене таке відчуття, не знаю...Просто думала, що нарешті зможу побачити короля. Нікуди не ходжу навіть, все необхідне приносять сусіди, або відвідувачі..Як я піду? Раптом донька приїде, а мене дома нема. Іноді неважливо чи чекаєш ти когось, важливо, що ти не втратив віри. Розумієш?
Василина: То все це для неї? Правда ж? І компас ваш, теж. (З гіркотою у голосі.)Але ви втрачаєте себе, свій час. Інколи, для того аби здобути перемогу-потрібно здатися. Віддайте все це. (Василина дивиться на всі речі, які зв’язала Горпина і намагається забрати те, що у неї в руках. Горпина тримає в руках недов’язані носочки. Її пальці погладжують м’яку тканину, очі затуманені, а голос – спочатку тихий, ледь чутний, але з кожним словом він наповнюється болем.)
Горпина: Віддати? Про що ти говориш? Це ж для неї! Це її! Я робила це не для когось..(Василина різко підбігає до дзеркал та відкриває їх. Підводить до них Горпину.)
Василина: Зруйнувати старе боляче та складно, але ще більш боляче жити серед уламків і вдавати, що це те, що вам потрібно.
Горпина: (Все заперечує, вириваючи свої руки від Василини.)Я не для когось чужого шукала найм’якшу пряжу, щоб тільки не пошкрябало її ніжну шкіру.(Гойдається вперед-назад.) А що як їй стане холодно, що як вона подумає, ніби її ніхто не чекав? Я не змогла побачити, як вона росте, не чула її перших слів чи сміху…Я змогла тільки ось це...Ти розумієш?! Це її! Вона має це носити..(Кидається на Василину так, ніби їй більше немає за що триматися. Шпиці випадають з її рук і падають на підлогу.)
Василина: Що як її вже немає, Горпино? Пробачте, але...
Горпина: (Її голос зривається. Заплющує очі, ніби намагається стримати сльози, але вони вже течуть по зморшках, наповнюючи їх гіркотою років.)Ні..мені не було страшно, поки в мене були ці речі. Бо я вірила, що вона повернеться, що вона зможе їх вдягнути і буде в них сміятися, бігати, жити…Що вона стане переді мною і скаже: «Мамо, як же ти мене чекала..» А ти кажеш віддати? Ні за що.(Поки вона це говорить, вона приміряє речі, які зв’язала перед дзеркалами.)
Василина: (Тихо, майже пошепки, але голос її ріже мов лезо.) Ви говорите, що не боялися, поки ці речі були з вами. Але хіба це не страх? Страх прийняти, що вона не переступить цей поріг? (Затримує подих.) Ви не тримаєте її тут. Ви тримаєте лише біль.
Горпина: Я не знаю, як я без цього..
Василина: Я не прошу вас забути. Але дозвольте собі піти, не їй, а собі. Вона жива не в цих речах, а в вас. (Горпина здригається, її руки судомно стискають тканину, але щось у її погляді змінюється. Вона тремтить, мов осіннє листя, що от-от відірветься від гілки. Вона опускає голову, стискає носочки. Тиша. Лише її важке дихання. А потім..немов щось ламається в її душі. Її руки повільно розтуляються. Вона обережно віддає носочки Василині. Її плечі здригаються, але у погляді вперше за довгий час – не лише біль, а й полегшення.)
Горпина: Нехай…Нехай хоч так моя любов дійде до когось.(Василина, як лялькою починає керувати Горпиною. Вони позбуваються усіх в’язаних речей, що є на сцені. В кінці Горпина падає на коліна спиною до глядачів, але ми бачимо її у дзеркалах. Вона важко дихає, ми бачимо ледь помітну посмішку.)
Горпина: Я перестала чекати?
Василина: Ви перестали чекати. Ви перемогли.
(Василина бере шпиці, які Горпина залишила на землі і кладе їх на стіл. Дивлячись на Горпину останній раз із спокоєм у погляді, вона йде. Світло фокусується спершу на Горпині, а згодом переходить на самотні шпиці і помалу забирається. Можна увімкнути мелодію з колискової.)
Завіса
ID:
1035869
ТИП: П'єса
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Драматичний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.03.2025 19:44:38
© дата внесення змiн: 20.03.2025 19:44:38
автор: Sofi Remen
Вкажіть причину вашої скарги
|
