ключицями передпліччями
відчуваю
як позбавляють мені стічні води моєї франції.
повен рот щойнозірваного антициклоном цвіту,
я теж,
починаючись з шиї - квітну,
твоїми цілунками, солодка німфо,
мого згорілого Саду.
Міцніше опираюсь на хребет земноводних,
сильніше впиваюсь зубами в сумні рибини
з тобою я - плинна,
і вільна,
і гину,
занурившись у твої всевидющі долоні,
подихом все нижче,
там, біля скроні,
я чую удари твого псевдосерця.
мені вже так не ведеться:
вчуватися кожному кроком невчиненим,
ставатися поглядом у кожному зниклому безвісти,
почасти
я навіть тебе бажаю
укинути до найглибшого в мені колодязя
почасти
я навіть тримаю тебе ближче,
ніж не мало б пекти.
але ти
і твої спинні мости...
просто дай, я трохи віддихаюсь
