Це був особливо святковий день для мене. Сповнений маленьких емоцій. Таких, знаєте, відритих емоцій, які не знесли мені голову, а додали щастя. Усе почалося із Пробігу під каштанами. Він запам’ятався пробкою із бігунів на старті і фініші, тому 100% бігункою я себе не відчула, та й ступні мої після суботньої вилазки на підборах пекли мозолями. Однак бігла, бо люди навколо заряджали своїм позитивом і прагненням пройти, прошкутильгати, прочовгати з дітками на плечах, проселфитися і зафейсбучитися, проскакати на танкетках (так, у це може і важко повірити, але жінка бігла в босоніжках на танкетці по бруківці і поки була в моєму полі зору, то ні разу навіть не спіткнулася, ось вам справжній професіоналізм бути жінкою навіть у таких ситуаціях).
Я була вражена кількістю людей, які встали так само рано, як і я в неділю, щоб прийти всього лиш на 30-хвилинну пробіжку. Дух життя, енергії, вічної молодості завдяки руху – це те, що я відчула на розпеченій бруківці під коротесенькі блаженства від ранкового свіжого вітру.
Однак найбільше мені сподобався вечір, який я буквально провела з іменинником наодинці. Я вдягла кросівки, джинси, взяла парасольку – і насолоджувалася дощем. Я ненавиджу спеку, але дощ – обожнюю. Звичайно з парасолькою і сухими ногами. Я думаю, що більша половина людей фиркне і скаже зле на дощ сьогодні увечері, але я не буду серед них. Я вітала Київ з його Днем на Софіївській площі, плескаючи в долоні безстрашним танцівникам вальсу під дощем, співакам з Грінченка, фотографу, який підтанцьовував із парасолею, своїм довжелезним фотохоботом, коли зазвучала ритмічна «Наталка Полтавка» дівчини у красивій вишневій сукні. Було і «Грає море зелене», і наш гімн, який співали на всі голоси нечисленні тримачі парасольок включно зі мною. І дощ тоді співав гучніше, думаю, відчував вину, що порозганяв усіх сушитися.)))
Уявіть, як це пройтися, по майже безлюдному Хрещатику в День народження його міста? Я відчувала, як одяг липне до шкіри за 2,5 години ходьби від дощу під усіма можливими кутами зору. Та не одна я вимокла до нитки, а ще й та сталева жіночка у віночку та вишиванці на фонтані.
Я розчинилася у тому дощі, що просвічувався своєю силою і густотою у фарах машин і зникав у сутінках та кільцях калюж. Я насолоджувалася його темпом, ритмікою, так само, як і грою вуличних музикантів. А можете ще уявити, аби ви йшли по головній вулиці столиці і в увесь голос співали «Червону Руту», навіть не бачачи облич музикантів, які тобі акомпанують на протилежній вулиці. А я співала і не могла піти, поки вони не дограли…
Був момент, коли мені здалося, що знову плаче Інститутська, горло здавило, коли я зупинилася перед площею і глянула під ноги, бо там уже була нова бруківка, як і нові люди, що вже народилися після трагедії. Я провела поглядом довгий ряд фото, попрощалася і віддала цю тугу дощу. Життя так влаштоване: туга, як і дощ, проходять…
ID:
669109
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 30.05.2016 00:03:05
© дата внесення змiн: 30.05.2016 00:03:05
автор: Долинська Людмила
Вкажіть причину вашої скарги
|