З Днем Києва, друзі!

Це  був  особливо  святковий  день  для  мене.  Сповнений  маленьких  емоцій.  Таких,  знаєте,  відритих  емоцій,  які  не  знесли  мені  голову,  а  додали  щастя.  Усе  почалося  із  Пробігу  під  каштанами.  Він  запам’ятався  пробкою  із  бігунів  на  старті  і  фініші,  тому  100%  бігункою  я  себе  не  відчула,  та  й  ступні  мої  після  суботньої  вилазки  на  підборах  пекли  мозолями.  Однак  бігла,  бо  люди  навколо  заряджали  своїм  позитивом  і  прагненням  пройти,  прошкутильгати,  прочовгати  з  дітками  на  плечах,  проселфитися  і  зафейсбучитися,  проскакати  на  танкетках  (так,  у  це  може  і  важко  повірити,  але  жінка  бігла  в  босоніжках  на  танкетці  по  бруківці  і  поки  була  в  моєму  полі  зору,  то  ні  разу  навіть  не  спіткнулася,  ось  вам  справжній  професіоналізм  бути  жінкою  навіть  у  таких  ситуаціях).  
Я  була  вражена  кількістю  людей,  які  встали  так  само  рано,  як  і  я  в  неділю,  щоб  прийти  всього  лиш  на  30-хвилинну  пробіжку.  Дух  життя,  енергії,  вічної  молодості  завдяки  руху  –  це  те,  що  я  відчула  на  розпеченій  бруківці  під  коротесенькі  блаженства  від  ранкового  свіжого  вітру.  
Однак  найбільше  мені  сподобався  вечір,  який  я  буквально  провела  з  іменинником  наодинці.  Я  вдягла  кросівки,  джинси,  взяла  парасольку  –  і  насолоджувалася  дощем.  Я  ненавиджу  спеку,  але  дощ  –  обожнюю.  Звичайно  з  парасолькою  і  сухими  ногами.  Я  думаю,  що  більша  половина  людей  фиркне  і  скаже  зле  на  дощ  сьогодні  увечері,  але  я  не  буду  серед  них.  Я  вітала  Київ  з  його  Днем  на  Софіївській  площі,  плескаючи  в  долоні  безстрашним  танцівникам  вальсу  під  дощем,  співакам  з  Грінченка,  фотографу,  який  підтанцьовував  із  парасолею,  своїм  довжелезним  фотохоботом,  коли  зазвучала  ритмічна  «Наталка  Полтавка»  дівчини  у  красивій  вишневій  сукні.  Було  і  «Грає  море  зелене»,  і  наш  гімн,  який  співали  на  всі  голоси  нечисленні  тримачі  парасольок  включно  зі  мною.  І  дощ  тоді  співав  гучніше,  думаю,  відчував  вину,  що  порозганяв  усіх  сушитися.)))
Уявіть,  як  це  пройтися,  по  майже  безлюдному  Хрещатику  в  День  народження  його  міста?  Я  відчувала,  як  одяг  липне  до  шкіри  за  2,5  години  ходьби  від  дощу  під  усіма  можливими  кутами  зору.  Та  не  одна  я  вимокла  до  нитки,  а  ще  й  та  сталева  жіночка  у  віночку  та  вишиванці  на  фонтані.  
Я  розчинилася  у  тому  дощі,  що  просвічувався  своєю  силою  і  густотою  у  фарах  машин  і  зникав  у  сутінках  та  кільцях  калюж.  Я  насолоджувалася  його  темпом,  ритмікою,  так  само,  як  і  грою  вуличних  музикантів.  А  можете  ще  уявити,  аби  ви  йшли  по  головній  вулиці  столиці  і  в  увесь  голос  співали  «Червону  Руту»,  навіть  не  бачачи  облич  музикантів,  які  тобі  акомпанують  на  протилежній  вулиці.  А  я  співала  і  не  могла  піти,  поки  вони  не  дограли…  

Був  момент,  коли  мені  здалося,  що  знову  плаче  Інститутська,  горло  здавило,  коли  я  зупинилася  перед  площею  і  глянула  під  ноги,  бо  там  уже  була  нова  бруківка,  як  і  нові  люди,  що  вже  народилися  після  трагедії.  Я  провела  поглядом  довгий  ряд  фото,  попрощалася  і  віддала  цю  тугу  дощу.  Життя  так  влаштоване:  туга,  як  і  дощ,  проходять…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669109
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.05.2016
автор: Долинська Людмила