Хлопче, що дивиться "Мрійників" частіше, ніж мріє. Хлопче, на чиїй шиї більше слідів від губів, аніж інопланетних візерунків на полях великобританських сіл. Хлопче, що курить тричі на день, але в будь-який момент може кинути. Я люблю тебе, хлопче.
Я люблю твою спину, пощерблену кратерами і глибоководними жолобами. Я люблю твій голос, що блукає між форте й меццо-піано. Я люблю твоє дихання, яке морозить мою шкіру арктичними вітрами. Я люблю. Тебе
мало, тебе завжди менше, ніж нетто, і більше, ніж брутто. Брудно, каламутно в мені після твоєї присутності глибоко в нутрі.
Вони викликають екзорциста нашій любові, яка б'ється в конвульсіях від присутності тебе-мене в ній, кидається на стіни, викрикує від латини до есперанто незрозумілі для їхніх вух слова. Їхні галасливі книги вимагають закидати нас камінням, стерти нас зі сторінок планети. І наша любов - не любов зовсім, кажуть - голос диявола, траурний дзвін апокаліпсису.
Вони проводять екзикуції нашій волі. Вони відривають їй руки і ноги, розкидуючи на всі сторони світу.
Чотири. Південь, північ, захід, схід. І в жодній зі сторін немає місця для нас. А створені нами власноруч, між головними, вони спалюють, знищують.
Хлопче, що не вміє зраджувати. Хлопче, що зраджуючи, усміхається. Хлопче, чия усмішка розтягується - не рветься - між коліщатами систем. Хлопче, що вміє любити. Я люблю тебе, хлопче.
Ти зриваєш із мене маску в безкисневому середовищі, аби глянути на лице. Воно огидне, воно побите, воно не з тих, у які закохуються, не з тих, про які пишуть сонети.
Та все ж...
Мені пишеться, коли ти є. І коли залишається зовсім трохи місця на папері, я заповнюю цей клаптик тобою.
Хто ти, хлопче?
Ти сам знаєш, хто ти?
Всесвіт розширюється до того моменту, як натрапляє на віддалені буйки космосу. Далі - нічого. Далі - змінити траекторію, повернутись до стану математичної точки.
Я відчуваю, як Всесвіт стискається, як змінюють структуру атоми, як стогнуть вовки, загублені серед висоток.
А ти далі дивишся "Мрійників". І тільки зараз починаєш мріяти. І численні сліди на твоїй шиї - більше не загадка для учених. І нові сигарети не запалюються, а старі скурюються невидимими вустами до цілих.
Тільки я люблю тебе, хлопче. Як любив секунду, хвилину, годину, місяць, рік, століття тому.
ID:
667870
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.05.2016 19:32:03
© дата внесення змiн: 23.05.2016 19:32:03
автор: Мио Гроцкий
Вкажіть причину вашої скарги
|
