і начебто уже не осінь,
і півсторіччя тане лід,
я косовиці зжаті коси,
на міста проміняв наліт.
а тиша, зла вуаєристка,
за мною, хитра, спогляда,
бо там, де мала бути риска,
твердіє крапкова руда.
на те, що я сюрреаліста
в собі сховав, один є proof:
себе би я, мабуть, навмисне
спалив, щоб хтось вогонь добув.
бо косовиці мого міста
давно вже зжаті, є лиш дим.
ким будеш жити? а що їсти?
на те є бог, я - разом з ним.
на згарищі своєму змерзну,
зате зігрієш руки ти.
спільноту іншу ж ту небесну
мені б катком переплисти.
і начебто уже не осінь,
не тиждень, а сторіччя сну
з тобою ненавмисне досі
по згарищу своєму йду