|
Спустившись углиб, під землю, до станції N., я відчув, як на мене дихнуло сакральними випарами місто. Так, саме тут, у пристанищі метрополітену, сконцентроване його легеневе дихання. Я опинився серед набубнявілих легеневих мішків-стін. Мабуть, місто, як і тисячі його жителів, мало звертає увагу на погрозливе "Куріння вбиває", висічене безмозкими друкарськими машинками на пачках дешевих сигарет. Місто щоранку курить автомобільні гази, каламутить легені клубками диму, випльовує на поверхнюю сморід нечищених зубів, жовтих, укритих брудним нальотом.
Місто - старий імпотент. Місто - жінка, народжена з хронічною менопаузою. Нездатна дати плодюче потомство, сичить ненависно на своїх численних пасинків та падчерок.
Іду - дивиться на мене, темінню своїх наскрізь блідих очей, подекуди крапчасто-блакитних, виїдає з мого нутра все світло. Тобі б дати більше сили, давно з'їла всього - з кістками, зубами, м'язами, шкірою. А поки облизуєш довгим невидимим язиком, ступаючи зовсім близько.
Місто - скалічений гермафродит. Місто - бестатева форма існування. Місто - форма, наповнена згустками крові, жиру та сім' я.
Я стою на сходах. Боюся зійти вниз. А тим часом легеневі мішки-стіни довкола пульсують під навіжені ритми барабанів диких аборигенів-потягів. І дише, дише на мене своєю смердючою пащею місто.
А люди - поділені на дві категорії: сліпі та глухо-сліпі. Постчорнобильський синдром. Ти, як блудлива жінка, як стариган, побитий алкоголізмом, втекло, не зумівши захистити нас від усякої скверни.
Все ще стою. Позаду двері відчиняються, попереду - "обережно, двері зачиняються..."
Аборигени-потяги, не спиняючи свого навіженого ритму, знавісніло вдаряючи по коліях, ґвалтують чорні діри тунелів-амазонок.
Місто - велика оргія. Місто - органічний сплав сексу і смерті. Місто - смертоносне зміїне жало.
А позаду двері відчиняються. А крізь двері проходять фантоми, розбивають глиняними тілами скло. Друзки летять уперед, трансформуються в безколірні жетони. "Один, будь ласка..." - "Дві гривні п'ятдесят копійок" - "Прошу".
Хтось стоїть поряд. Зовсім близько. Я, гідний член категорії сліпих, чую, як невідома жінка бере мене попід руку й веде до громадського туалету.
Двері відчиняються. Тут, у цьому притоні метрополітену, легеневі мішки-стіни вкриті виразками, крізь які видніється безлика матерія Всесвіту.
Жінка стоїть напроти і слухає мене. Вона -небезпека. Мені здається...
Це ти. Знайшла, усе-таки, сили. Перевертень... Хочеш зжерти мене.
Потяги вибивають свій шалений ритм. "Обережно, двері зачиняються". "Дві гривні п'ятдесят копійок" - "Прошу". Випари наповнюють мене. Легені набухають.
Я хапаю тебе. Я здираю з тебе спідницю, я рву на тобі блузку. аборигени ґвалтують амазонок.
Ти - брудна повія. Ти виєш від болю, коли я вбиваю тебе морально.
Тут ж бо кожен сам за себе.
Коли від жінки лишаються тільки крихкі уламки скла, я викидаю її разом із брудною білизною в надра Всесвіту через язви на стінах громадського туалету.
Повертаюся до станції. До моїх ніг стеляться потяги-аборигени. Я сідаю на обдерте крісло.
"Обережно, двері зачиняються".
ID:
662563
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.04.2016 22:46:41
© дата внесення змiн: 27.04.2016 22:46:41
автор: Мио Гроцкий
Вкажіть причину вашої скарги
|
