Любі мої вбивці, врятуйте свою душу,
Залиште мою долю все ж на волі.
Я, дійсно, знаю, що робити мушу,
Не треба більше в мої рани солі.
Втомився я від цих чарівних «спецій»,
Від рішень, прийнятих за спиною моєю,
Пустих доведень, руйнівних процесій.
Я хочу йти дорогою своєю.
Я розумію, любі, ваше хвилювання
Й бажання кращого мені життя,
Але, пробачте, для мене це страждання –
Думки не випускати й не виявляти почуття.
Любі мої, навіщо берете у руки ви цього ножа?
Невже ви хочете відрізать мені крила…
Від погляду мого аж мати оніміла,
Порушила мовчання батькова сльоза.
Та раптом ясно сонце засвітило!
Із лезами батьки мої вже руки опустили,
Обіймами мене нагородили,
Бо не зломився я – митця в мені вони не вбили.
Казала мені потім мати:
«Ми помилялись, сину, ти вже нас пробач,
Звикли ми тебе всьому навчати,
Не почули мовчазний твій плач.
Поглянув ти на мене очима
Впевненої у поглядах людини,
Слухняно схилив голову, повів плечима –
Наважився своє щастя віддати в данину.
Почула я нарешті твою душу,
Вона промовила мені прості слова:
Я, дійсно, знаю, мамо, що робити мушу,
Залиште мені, рідні, обидва крила».
Минали дні, часи, хвилини…
Старі накази втілились у цінні поради.
Батьки для дітей – безцінні перлини,
А діти для батьків – вічно зелені смарагди.
ID:
635554
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 13.01.2016 19:36:35
© дата внесення змiн: 13.01.2016 19:36:35
автор: Володар змій
Вкажіть причину вашої скарги
|
