Станіславу Іванову присвячується.
Замовк баян, не грає на сім нот,
І не рида душа його піснями.
З ним спочивають ручка і блокнот,
Й пісенник, переспіваний роками.
Давно пожовклі з нотами листки,
Що з них пісні лилися милозвучні,
Народні, щирі, думи голосні,
Які співали кращі його учні.
Нема митця, що душу відкривав
Народного мистецтва учням, дітям.
Він сорок років серце віддавав
В якім бриніло зажди сонце й літо.
«Ішов з походом» він у козаки,
Чи «До світ сонця він будив батаву.
Й музикою захоплювались всі –
Хорол і Миргород і Кременчук й Полтава.
Втомилось серце струни рвать душі,
Хоч скільки задумів було ще геніальних.
Ще не проспівані, не сказані вірші,
Ще не написаний ним акт життя останній.
Спочинок кличе, пенсія іде,
І вдома затишно, спокійно, бузтурботно.
Але баян ще й досі його жде
Мовчить ображено, розчулено, скорботно.
Вже захололи клавіші на нім,
І кнопочки баянні оніміли.
На біло – чорній теці золотій
Старі акорди вже осиротіли.
Ну хто заграє пісню на сім нот,
Хто так красиво міх його розтягне,
Хто з молоддю, що піснею живе
Так тенорову партію затягне.
Ідуть нові роки, нові митці,
І елекронна музика панує.
В ній нема місця майстровій руці,
Що на баяні з кнопками мудрує.
Мовчить баян, захований під стіл,
Забутий, як нікчемність антикварна.
Нікому не потрібний його гімн,
Й «Козацький марш», що грав він безугавно.
«Червона рута», пісня козаків,
«Полтавськйи вальс» і арія Наталки,
Як грав він під народний солоспів,
Як хор співав з баяном гарно, палко.
Він грав для тенора, і золотив баси,
Пан – бархатом він окриляв сопрано.
Із хором він на різні голоси
Співав крилато, віщо, бездоганно
Замовкло все, неначе й не було.
Лиш спогади у серці є маестро.
Не перший він на пенсію пішов,
Лишив стезю улюблену не перший.
Але сумує зал за ним давно,
Сумують діти, навчені піснями.
І журиться баян, забутий ним,
Прожитими пісенними роками.
Умілі пальці більше не візьмуть
Його заграти учням щось щасливо.
Мовчить баян, та зроду не забуть
Йому маестро, що так грав красиво.
Стоїть баян, захований під стіл,
Накритий скатертю, мов річ давно віджита.
Ніхто не гра на нім давно весіль,
Нема маестро, щоб пісні дарити.
ID:
621970
Рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата надходження: 18.11.2015 09:58:34
© дата внесення змiн: 18.11.2015 09:58:34
автор: Oxana Levina
Вкажіть причину вашої скарги
|
