Проміння вже вишило схили,
Мов гладь золотими нитками.
Поглянеш – і любо, і мило.
Тріщить очерет під ногами.
Сухий ніби вранішнє сіно,
Таке, що годують худобі,
Розкинувся долі сумлінно,
Аби стати взимку в нагоді.
На озері птахи-дикарки
В шматках очеретної вати
Затіяли голосно сварку,
Таку, що не перекричати.
А сосни стоять неутомно,
Як ніби не чують той гамір.
Стоять непорушно і скромно,
В них, власне, прихований намір.
Розкинули бережно віття,
І сили не тратять на сварку.
Вони уже друге століття
З сусідою грають в мовчанку.
Бо поруч там дубе межує,
У хвойному лісі як диво,
І спокій велично чатує,
По-літньому, старо і сиво.
Он дятел вмостився на гілці,
Не стука, шкодуючи дзьоба,
Немов головує у спілці
Ледачих птахів. Він нероба.
І взяти би дятлу за приклад
Маленький комочок із листя –
Їжак під деревами виклав
Велике, просторе обійстя.
Трудар поспішає під вечір,
І день не наповнює грою,
Бо знає прості шлунку речі –
Захочеться їсти зимою.
А сонце вже тягне на спокій –
Етап добовий, многорічний,
Як ніби у рай передпокій –
Довершений, правильний, вічний.
Від лісу дме велич і сила,
Мистецьки завершена врода.
Поглянеш – і любо, і мило –
Нетронута, щира природа!