Знаєш, в кожного якесь своє болото. Ми звикаємо жити по інерції.
Звісно, можна жити і нічого не писати, не читати, не дивитись хороших фільмів. Можна вбивати час різними діями. Можна просто бігати по колу кожний день. Все можна... Нічого не заборонено... Але з кожним таким днем ти щось втрачаєш. Навіть не час, хоча і його теж. А щось більше. Коли ми, скажімо, заплатили за абонемент, то скоріше за все не пропустимо жодного заняття. Ми заплатили. Ми розраховуємось смертю за життя, але зовсім про це не думаємо. Не всі. І не постійно. Але частіше за все і більшість.
Інколи нам так важко зробити перший крок із цього болота. Побачити справжність. Жити в теперішньому. Повірити життю. Віддатися своїй течії, а не іти донизу. Просто коли ми опускаємо голову, вода застилає нам очі... Ми не бачимо, що поруч купа таких, як ми. Що ми не самі. І що все зовім не так страшно і боляче, як здається одразу.
Архімед казав, що ми нічого не можемо зробити з тривалістю свого життя, але як глибоко ми можемо поринути в нього — залежить тільки від нас. Для мене це єдине, що має сенс. Ніхто не може змусити вас робити щось, бути більш творчими, чи уважними, відкривати кожного дня хоч одну нову сторінку книжки... Але це потрібно навіть не для саморозвитку, а просто для того, щоб дихати вільніше. І на повні груди відчувати життя.
Читай, пиши, танцюй, співай, рухайся... Не бійся робити перших кроків.
Будь живим.
Не зв/н/икай.
