На вулиці буяє туга,
забира з собою сміх.
Вже не перша, і не друга
Полічить ніхто не міг.
На деревах ворон кряче,
І здається, ніби він
Побиваючися, плаче.
Це суцільний морок, тлін.
І чогось так лячно стало,
Слухаючи птаха спів.
І для нього щастя мало.
Не мав того, чого хотів.
Як дивишся на сіре небо,
З якого дрібно ллється дощ.
То усвідомлюєш, що в тебе
Забагато жалю площ.
І на душі стає тривожно,
Великий ляк приходить в ум
Ну як так дурно жити можна?
Перетворить життя на глум?
Не все ще втрачено, чуваче
І якщо ти впізнав себе
Берися в руки – і вперед!
Не слухай ворона, що кряче.
