Упало сонце соколом злотавим
На далину, пухнасту від кульбаб,
І золотом червоним розплескалось.
З допитливості витягнулись тіні
Кудлатих лип, прив’ялих від знемог,
Щоб зазирнуть, куди воно сховалось.
І вітер, що у небі колихав
Зерно дощу і зоряного пилу,
Знеможено вологі крила склав,
А потім довго хлипав у діброві,
Збираючи у кошики вербові
Чиюсь журбу, загублену між трав.