|
Тихої літньої ночі, десь на небосхилі розмовляли зорі:
- Я хочу зникнути…
- Навіщо?
- Не хочу аби на мене просто дивились, я хочу бути чимось набагато більшим.
- Більшим?
- Більшим… Я хочу, аби дивлячись на мене митці черпали натхнення, аби від моєї краси перехоплювало подих.
- Хіба ти не така?
- Я ніщо в порівнянні з тобою. Ти надихала багатьох, а я просто нікчема.
- Ти недооцінюєш свою значимість…
- Не намагайся мене вмовити, я вже давно все вирішила. Я не хочу бути чиєюсь прикрасою, я хочу… хочу аби мене любили, молилися на мене, я хочу стати Всесвітом, я хочу сама дарувати життя…
- Але ж ти і так даруєш…
- Мало. Мені цього мало! Як ти не розумієш, я не можу стояти на місці. Я хочу так як ти…
- Як я? Але ж ти краща від мене…
- Ні, я лиш нікчемна твоя копія… і не тільки твоя. Я копія кожної з наших сестер.
- Ти особлива. Всі ми особливі. Кожна з нас відрізняється, якщо не за розміром, то призначенням. Кожна з нас надихне свого митця, почекай ще трохи, скоро ти зустрінеш свого…
Настала тиша, відчувся холод, стало зрозуміло, що зовсім скоро настане ранок, заспівають птахи, вийде сонце… Але поки ще ніч, поки - небо охоплене зорями, поки ще видно місяць… Його срібне проміння падало на самотню постать юнака, роблячи шкіру блідою, але це не псувало його краси, навпаки, при такому освітленні він здавався ще більш привабливим.
Весь час, поки зорі розмовляли – юнак тихо сидів під вербою, що росла на березі ріки, й нишком підслуховував їхню розмову. Ще у глибокому дитинстві він захопився красою однієї з співрозмовниць, вона надихала його більшу частину життя, вказувала шлях коли дорога вислизала з-під ніг. Цієї ночі він намагався знову відшукати втрачену путь. Сподівався, що зоря і на цей раз не відмовить в допомозі, але відповіді не почув. Замість відповіді – розбите серце. Замість дороги уперед – шлях до відступу. Життя ніколи не радувало особливими подарунками, але врешті решт неприємностей було вже досить.
Для всіх юнак був всього лиш сиротою. Він тяжко працював у п’янички-взуттяра, виконуючи подвійний обсяг роботи. Він, так само як і усі, покохав. Гарна, привітна дівчина, вона померла на шістнадцятому році життя… Та хлопець не пав… Звісно, біль, розпач, страх, смуток мали місце у йог житті, але усі незгоди відходили на другий план. Коли він дивився на зірку. Він навіть почав писати вірші, правда нікому їх не показував. Не показував до тих пір, поки старому п’яниці не трапились на очі записи з цією поезією… З тих пір Верон став ще й поетом. Але віршування не приносило ні щастя, ні грошей. Отож юнак вирішив податись туди куди бачили очі і несли ноги…
Зупиняючись на ночівлю, Верон завжди захопливо дивився на небо, шукав свою зірку, а знайшовши – не відводив очей, поки його не морила втома і, врешті-решт, він не засинав…
Теперішній день був далеко не медовим, а, тому, хлопець з нетерпінням чекав ночі, аби знов побачити свою мрію, він чекав,гукав,а вона не одзивалась… Втомлений, розбитий, він чекав зустрічі з зорею, а натомість почув таку розмову…
- Верон, це ти Верон? – почувся позаду чийсь голос.
- Я,- обізвався хлопець і різко озирнувся, правда йому не пощастило когось побачити.
- Твоє серце розбите, правда, Верон? – продовжував голос, звучав він шипляче й жахливо неприємно,- Так ти і справді в розпачі. Спочатку батьки, потім і люди від тебе відцурались, одна кохана обрала смерть, інша – взагалі не зважає… Щаслива ти людина, Верон.
- Хто ти у біса такий, чого тобі від мене треба?! – хлопець терпіти не міг подібних розмов, та і норовистим був, отож в силу цього почав злитися.
- Кожен, хто довго страждав, має отримати нагороду за муки. Я тут, аби передати тобі цю нагороду.
- Ти хто такий, покажись негайно!
- Не сердься, - на цей раз голос був приємний, ніжний, а коли Верон озирнувся, то не повірив своїм очам: із-за дерева з’явилась постать, постать за якою він довго тужив – постать коханої, яка так не очікувано покинула цей світ,- Не сердься, Верон, ти мене впізнаєш?
- Ганно…- ледь вимовив тремтячими губами хлопець і кинувся до дівчини, але та ніби розчинилась, і уже через мить стояла зовсім з іншого боку.
- Так, це я, - усміхнулась дівчина. - Ти сумував за мною?
- Дуже сумував, я й не сподівався, що ми знову зустрінемось, я й не сподівався почути твій прекрасний голос, я вже…
- Тсс, - перебила його дівчина, грайливо приклавши вказівний палець до губ, - Ходім зі мною.
- Куди? – здивувався юнак такій неочікуваній пропозиції.
- Вгору, - дівчина вказала на небо,- Там зорі, там я. Там друге життя. Там все про що ти… про що ми мріяли.
- Але я не можу,у мене тут… - юнак різко замовчав.
У нього тут не було нічого крім страждань, самотніх вечорів і зовсім непотрібної
слави. Він замислився. Його почали охоплювати сумніви… Хвилина, дві, три, десять промайнуло, поки він дав свою згоду.
Нікому не відомо, що сталось з Юнаком після розмови. Але теплими ночами, перед самим світанком, біля тієї верби чути чиїсь крики. Одні говорять, що то вітер, інші впевнені, що це страждає Верон… Говорять, ніби так наказали сестру зірки. З тих пір багато води втекло, але люди боятися дивитися на небо…
ID:
505489
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.06.2014 11:56:33
© дата внесення змiн: 16.06.2014 11:56:33
автор: Рося Іванюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
